Шрам - Марина та Сергій Дяченко

«…І впало закляття на замок, і відтоді щаблі його крутих сходів ведуть у безодню, і чудовиська оселилися у вежах, а хто подивиться зі стін його — побачить навколо сморідне попелище, а хто пройде залами його — не повернеться більше до людей…»

Одного дня самотність Солля стала настільки нестерпною, що пересилила страх. Не маючи сил на зустріч з деканом і не бажаючи спілкуватися з товаришами-студентами, замучений роздумами й гнаний тугою, Егерт наважився вибратися до міста.

Він брів, втягши голову в плечі, боязко прислухаючись до своїх відчуттів. Збігала хвилина за хвилиною, місто неспішно торгувало, працювало й розважалося, але хвилі його пристрастей наздоганяли Егерта рідко й ледве вловимо. Можливо, ці далекі відгомони були плодом Соллевої фантазії, та як би там не сталося, а Егерт, злегка заспокоївшись, купив собі кремове тістечко на паличці й з’їв його з чималим задоволенням.

Механічно облизуючи давно спорожнілу паличку, Солль постояв на горбатому містку, привалившись до поруччя. Йому з дитинства подобалося дивитися на воду. Зараз, стежачи очима за повільно потопаючою ганчіркою, він пригадав міст за міськими воротами Каваррена, каламутну весняну Каву й незнайомця зі світлими прозорими очами, який, імовірно, вже тоді вирішив за Егерта всю його подальшу долю…

Намагаючись позбутися спогаду, він труснув головою і, неохоче відірвавшись від поруччя, рушив назад, до університету.

У маленькому, безлюдному цієї години провулку сидів жебрак — земля навколо застелена була полами його просторого, майже цілком зотлілого плаща, а із широкого рваного рукава нерухомо стирчала суха й чорна, як мертва гілка, протягнена долоня. Жебрак сидів не рухаючись, наче виродлива статуя, і тільки вітер смикав сиве волосся, що повністю закривало обличчя.

Незрозуміло було, від кого й коли жебрак розраховував отримати милостиню — навколо не було ні душі, а глухі стіни — без вікон, і протягнена долоня його звернена була хіба до кількох бродячих собак, що безсоромно спаровували у самому центрі вулички. Зусилля жебрака від самого початку були марні, однак він сидів так само нерухомо, наче висічений з каменю.

Соллю доводилося тисячі разів проходити повз жебраків, минати їх, не дивлячись і не затримуючись, однак старий на пустельній вуличці із протягненою у простір долонею чимось зачепив його серце: може, смиренним терпінням, а може, самою своєю приреченістю. Руки Солля самі собою потяглися до гаманця — серед усього його достатку були дві золоті монетки, з десяток срібних і з десяток мідних. Егерт вибрав мідний гріш і, долаючи боязкість, зробив крок до старого з наміром вкинути в чорну суху долоню.

Жебрак поворухнувся, у нетрях сивого волосся спалахнули два ока, і вулицею прокотилося зненацька голосне, пронизливе:

— Спа-си-си-бі…

Тієї ж секунди суха рука вхопила Солля за зап’ястя, та з такою силою, що Егерт мимоволі скрикнув.

Звідкілясь із підворіття виринув, як примара, здоровенний молодчик із червоним, діловитим обличчям м’ясника. Жебрак із незвичайною спритністю пробігся вільною рукою по Егертовому одязі, вп’явся в гаманець і зірвав його з пояса — схоже, старий був далеко не таким старим, як здавалося. Гаманець із дзенькотом перелетів до рук його компаньйона, і тільки тоді Егерт, який заціпенів від страху, у паніці спробував вирватися.

— Ша-ша-ша… — у руках молодчика невідомим чином опинився широкий іржавий ніж. — Тихо, ша-ша-ша…

Та Егерт і не міг кричати — горло його пересохло, а в груди, перехоплені спазмом, не потрапляло повітря. Молодчик спритно накинув йому на шию мотузку, водночас заламуючи назад руки, — навіть дитині зрозуміло, що в місті пограбованого краще задушити, щоб при нагоді не впізнав. Солль запручався, але дуже слабко, паралізований страхом.

Мотузка на шиї сіпнулася, збоку залунали тупіт ніг і різке: «Стояти!» Голову Солля пригнули до землі, потім він раптово відчув волю, рвонувся, випрямився. Жебрак, за яким тягся зотлілий плащ, і його спільник бігцем віддалялися вулицею, і тупіт кутих каблуків рвався між понурих стін. Ось вони зникли за рогом, і тупанина зазвучала глухіше, аж поки, нарешті, не стихла зовсім.

За два кроки на бруківці валялися мотузка й нещасний Егертів гаманець. Солль стояв, не в змозі ступити й кроку. Чиясь рука підняла гаманець з каміння й простягнула власникові.

— Це ваш, чи не так?

Перед Соллем стояв невисокий, досить молодий чоловік у сірому плащі з каптуром. Егерт мимоволі здригнувся, впізнавши вбрання братства Лаш. Ледь посміхнувшись, служитель священної примари відкинув із чола каптур.

Тепер, коли обличчя незнайомця повністю відкрилося, у вигляді його не залишилося нічого лиховірного або жахаючого. Це був простий перехожий, і його очі, сіро-блакитні, як і в Егерта, дивилися співчутливо.

— Це дуже небезпечно… З повним гаманцем не можна забредати в безлюдні провулки, які ж ви, молоді, необережні…

Перехожий сказав «ви, молоді», хоча сам був старший за Солля не більш ніж на кілька років.

— Вони… пішли? — запитав Егерт, наче не йняв віри власним очам.

Перехожий посміхнувся.

— Я налякав їх… Міські розбійники підступні й боягузливі, а я, як бачите, — він доторкнувся до каптура, — маю деякий авторитет…

Проживши кілька місяців у місті, Егерт чудово розумів, що сіра одіж дійсно здатна змусити втекти кількох, а то й цілу зграю розбійників. Він поспішно кивнув, не знаходячи слів подяки. З підбадьорливою посмішкою служитель Лаш знову простягнув йому гаманець, що подзвякував.

— Адже це все, що в мене є… Дякую… — помурмотів Егерт, ніби виправдуючись.

Перехожий кивнув, приймаючи подяку.

— Гроші — не найкоштовніше… Вас могли вбити.

— Спасибі, — гаряче повторив Солль, не знаючи, що робити й що говорити далі. — Ви… врятували мене, я, далебі, не знаю, як і дякувати.

Служитель Лаш розсміявся — беззвучно, заразливо.

— Не варто… Чесні люди повинні