Шрам - Марина та Сергій Дяченко

Дотримуючись традицій увічливості, Егерт назвав себе. Почувши про університет, Фагірра висловив задоволення:

— О так, гідне місце для гідних молодих людей… І яким же наукам ви надаєте перевагу?

Егерт знітився й вичавив нарешті, що цікавиться насамперед історією. Фагірра кивнув із розумінням:

— Історія, мабуть, і є найцікавішою з усіх наук… Стародавні перекази, книги про воїнів, героїв, правителів, магів… До речі, я гадаю, саме поважний декан Луаян прищепив вам таку любов до свого предмета?

Тепер зрадів Егерт — як, пан Фагірра знає пана декана?

Служитель Лаш м’яко виправив Солля: по-перше, його варто називати брат Фагірра, а по-друге, сам він не мав честі бути знайомим з деканом, утім, чутки про мудрість пана Луаяна давно вийшли за межі університетських стін.

Вони вже чимало часу розмовляли по-приятельски, прогулюючись із провулка в провулок. Соллю видавалося дивним, що він ось так, запанібрата, розмовляє з людиною в сірому плащі. Дотепер воїнство Лаш уявлялося йому страшнуватим, недоступним для простих смертних співтовариством. Похитнувшись, він зізнався в цьому своєму новому знайомому, викликавши тим самим у Фагірри напад веселощів.

Пересміявшись, служитель Лаш поплескав Солля по плечу.

— Егерте, Егерте… Не секрет, ім’я Лаш і справа Лаш втаємничені, й тайну цю не кожному дано звідати. Таємниця й таїнство — слова схожі, ми, служителі Лаш, — служителі Таїнства…

— Я запитував, — несміливо промурмотів Егерт, — я запитував у багатьох людей, та ніхто не зміг пояснити мені, що це — братство Лаш…

Фагірра посерйознішав.

— Про нас патякать багато зайвого, навколо братства Лаш повнісінько домислів, як навколо всього невідомого… А ви, Соллю, ви дійсно хотіли б… довідатися більше?

Егерт зовсім не впевнений був, що хоче цього навсправжки, однак не посмітив зізнатися у своїх ваганнях.

— Так… Звісно…

Фагірра задумливо похитав головою.

— Ось що, Егерте… Воїнство Лаш виявляє довіру далеко не кожному, але ваше обличчя з першого погляду здалося мені обличчям гідної людини. Завтра, друже Егерте, у вас буде рідкісна можливість побувати у Вежі воїнства Лаш… Адже вам би цього хотілося?

Егерт внутрішньо зіщулився під пильним поглядом з-під каптура, і, сповнюючись страхом, не посмів відмовитися.

— Так…

Фагірра прихильно кивнув.

— Вам не по собі, я розумію… Але, повірте, подібної честі за весь час заслужили тільки ретельно обрані люди… Я чекатиму вас о сьомій вечора на розі вулиці Фіалок, ви знаєте, де це?

І, уже попрощавшись, Фагірра раптом обернувся.

— До речі… Дозвольте попросити вас про повну конфіденційність. Лаш — це таємниця, таїнство… Домовилися? Прощавайте.

Егерт кивнув і довго дивився вслід людині у просторому сірому плащі.

Лис усе ще гостював у рідні, а тому нікому було запитати Солля, чому це він такий понурий. Егерт переборов бажання сходити за порадою до декана Луаяна, і тривожна ніч, і довгий нескінченний день були сповнені вагань.

Знайомі студенти, які зустріли Солля на виході, побажали йому хорошої вечірки й продуктивного побачення, Егерт відповів невладу.

Дорогою до місця зустрічі він устиг по черзі переконати себе спочатку в тому, що візит у Вежу Лаш — цілком звична й навіть повсякденна для городянина річ, потім — що цей немислимий випадок обіцяє благотворну зміну його долі, і нарешті — що відвідини Вежі взагалі не відбудуться, бо Фагірри не виявиться на домовленому місці.

Фагірра, однак, чекав. Солль здригнувся, коли звідкись із тіні виступила безмовна фігура в каптурі, що закривав обличчя.

Егерт погано запам’ятав шлях звивистими переходами, перед його очима ковзав по бруківці поділ сірого вбрання, а в душі боролися два однаково сильних почуття — страх іти у Вежу й страх відмовитися. Усупереч очікуванням, Фагірра не повів його через головні ворота, з провулка гулькнули у підворіття, та таке темне, що Егерт не зміг розгледіти людину, яка явились із мороку зі зв’язкою гримучих ключів і завязала Соллю очі.

Розгублений, сліпий, знемагаючий від звичного, як застарілий зубний біль, страху, Солль, нарешті, отримав наказ зупинитися, з очей його зірвали пов’язку. Він опинився перед стіною важкого чорного оксамиту, що сходив слабкими, гіркуватими, незнайомими йому пахощами.

— Вам дано дозвіл бути присутнім, — прошелестів під вухом Фагірра, і каптур його твердою складкою доторкнувся до Соллевої щоки. — Бути присутнім і мовчати, не сходити з місця, не повертати голови…

Егерт проковтнув липку вологу, що заповнила рот. Фагірра явно чекав від нього відповіді, і Солль через силу кивнув.

До гіркого запаху оксамиту додався інший, ніжний, солодкуватий, що нагадував пахощі сандалових паличок. Дивлячись на чорну стіну перед собою, Егерт із незвичайною гостротою чув безліч звуків, далеких і близьких, притишених, шелестких — наче полчища бабок пурхали усередині величезної скляної банки, зачіпаючи крильми прозорі стінки.

Сповнена шерехів безмовність раптом перетворилася на глуху, ватяну тишу. Егерт устиг повільно порахувати до п’яти, коли чорна оксамитова стіна здригнулася, і довгий, протяжний, ні на що не схожий звук змусив його миттєво вкритися потом — це був тужливий крик древньої потвори. Той далекий відзвук, що чули люди на площі і який так довго тривожив уяву Солля, був у порівнянні з ним лише слабкою тінню.

Оксамит заколихався і раптом важко опав, перетворившись відразу з глухої стіни на чорну рівнину, бо перед очима здивованого Солля постала нечуваних розмірів зала.

Неможливо пояснити, як усередині Вежі могло вгніздитися настільки грандіозне приміщення. Спершу Солль розгубився, але, придивившись, розгледів ряд високих люстр, що оточували залу. Багаторазово віддзеркалений у їхній світлій глибині, на оксамитовий, поцяткований глибокими складками простір урочисто вийшов довговолосий карлик у сліпучому вогненно-червоному вбранні.