Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін

глей.

Як, випнувши вперед плече.

     Лопочуть до дверей.

У шпару глянуть, крутії.

     Просунуть п'ясть чутку…

потім кісточки твої

     Сховають у мішку.

За Мерлоцьким Узгір'ям — пустельний довгий шлях,

     Крізь темне павутиння, по Тодських мочарах.

Крізь шибеничні хащі та петлі-бур'яни.

     До Нявкунів як підеш — з'їдять тебе вони.

10

ОЛІФАНТ

Сірий, як мишка,

З будинок заввишки.

Ніс — як змія,

Як ступаю я —

Тремтить земля.

Тріщить гілля.

У роті — роги,

Млинцевухий до того.

Півднем гуляю.

Без кінця і краю

Топчуся по колу.

Не ляжу ніколи.

Хоч і смерть підкосить.

Старий уже досить,

Я — Оліфант,

Найбільший гігант.

Як зустрінеш мене.

Це тобі не мине,

А коли ні —

Не повіриш мені.

Й не брешу-таки я,

Оліфант на ім'я.

11

ФАСТІТОКАЛОН

Це острів Фастітокалон!

Тут висадитись є резон.

     Хоч голо тут і вбого.

Забудь про море! Мчи на пляж.

Танцюй чи проти сонця ляж!

     Чайки ж летять на нього!

          Тривога!

     Не тоне птах.

Тут попишавшись попервах.

Остереже він бідолах.

     Відвага є у кого

     Прибитися сюди —

Принаймні переждати зливу.

Спочити й скип'ятить, можливо,

     У чайнику води.

Дурний, хто схоче тут пристати.

Ще й розпалити дровенята.

     Надіючись на чай!

Хай грубий в Нього панцер вельми,

Він ніби спить — а потім, шельма.

     Пливе за небокрай

          Зі спіхом.

Коли ж відчути Він устиг

Раптовий жар і тупіт ніг —

          Зі сміхом

          Пірна

Й, перевертаючись на спину.

Скидає всіх, і люд той гине,

     Знетямлений, до дна

          Пішовши різко.

               Май мізки!

Багато в Морі є страхіть.

Та в підступах їм не затьмить

Старого Фастітокалона.

Чий рід во врем'я вимер оно.

Нащадка черепахо-риб.

Тож дам, аби ти не загиб.

          Порад я низку:

В моряцьких притчах сіль влови.

Сходь на відомі острови!

          А краще — вчися.

Щоб мирно в Середземі тік

          Твій вік

          У втісі!

12

КІТ

Кіт — ситий живіт

     не встане з дивану,

мов вирішує — миша смачніша

     чи духмяна сметана.

Одначе він скаче в котячій

     уяві, мабуть,

вільний і сильний, де спільно

     ревом ревуть

його родичі, жертву знаходячи

     чи рвучи

у барлогах, — звіроти й двоногих

     пожирачі.

Там леви — знічев'я сталеві

     все б їм кігті вганяти

у здобич, що ікла їх звикли

     рвати на шмати.

Ягуар, ярий, як жар,

     чиї очі урочі,

часто, зубастий, напасти

     з дерева хоче

у пущі, де хащі темнющі, —

     це дикі-таки

     з чужини хижаки,

     а він — навпаки.

Та кіт — ситий живіт,

     хазяїв фаворит,

     пам'ята їхній сприт.

13

НАРЕЧЕНА-ТІНЬ

Жив чоловік собі один, —

     дні й ночі в самотині

просиджуючи сиднем, він

     не мав, одначе, тіні.

Йому на голову вночі

     сова мостилась біла,

за неживого беручи,

     і дзьоб собі гострила.

У сутінь леді йшла бліду,

     убрана в сірі шати, —

на мить сповільнила ходу,

     щоб коси заквітчати.

Збудившись, чари він зборов,

     струсив заціпеніння

й, її обнявши — плоть і кров,

     й повився тінню.

При сонці й зорях навмання

     вона вже не блукає —

в безодні скніє, де ні дня,

     ні ночі не буває.

Та раз на рік, коли з яскинь

     дихне ява незнана,

вони, єдину мавши тінь,

     танцюють аж до рана.

14

СКАРБ

За юного місяця й сонця нового

про срібло і злото співали боги, —

хлюпали сріблом на зелень трав,

і білий ручай у них золотом грав.

Перш ніж Пекло запало й розкопано руди,

перш ніж гном і дракон розплодились усюди,

вже ельфи жили і магічний їх спів

під горбами зеленими в долах бринів,

як різьбили клейноди з мистецтвом великим

і блискучі корони своїм владикам.

Та недоля їм випала й спів їх затих

під ударами криці, в залізах важких.

Захланність, чужа і усмішці, й пісні,

їх багатства сховала в нори зловісні,

різьблене срібло і злото, — і тінь

до ельфійських вступила тоді володінь.

Гном старий не виходив із ґрота,

його пальці прилипли до срібла і злота,

від молота, кліщів, ковадла, в труді,

стали долоні, мов кістка, тверді, —

ланцюги і монети клепав до упаду

і купити гадав королівську владу.

Та слух притупився, й померкнув зір,

і на черепі шкіра — мов жовтий папір;

крізь пальці кістляві його немало

самоцвітів зі зблиском блідим прослизало.

Він не чув, як двигтіла земля навкруги,

коли юний дракон шаленів від жаги,

і струмок парував на його порозі,

і пломінь шипів на сирій підлозі.

І помер він сам у червонім вогні,

його кості зітліли в гарячім багні.

Під каменем — лігво старого дракона;

лежачи, око він мружить червоне.

Його юність минула, втіхи нема,

він лапами в жовнах і зморшках всіма

прикутий до злота свого повсякчасно,

в його серця горні полум'я гасне.

До слизького черева липнуть скарби —

йому нюхати їх і лизати аби,

йому персня останнього місце знане,

де тінь відкидає крило його тьмяне.

На ложі твердому про крадіїв

він мріє — як би він кров їхню пив,

трощив їхню плоть і кості їхні;

його вуха обвисли, дихання тихне.

Задзвеніла кольчуга. Не чує він.

Від печерних чийсь голос відлунює стін:

з мечем блискучим це юний витязь

його викликає за скарб його битись.

Його зуби — ножі, рогова в нього бронь,

та згасила в нім криця життя вогонь.

Король був старий на високім престолі —

борода на коліна звисала кволі;

їжа й питво йому не до смаку,

ані пісня, — він думає думу важку

про скриню в підземній скарбниці велику,

в якої різьбою мережане віко, —

в ній бліді самоцвіти й казна золота;

там залізом оббито міцні врата.

Мечі його воєвод — іржаві,

занепала слава, безправ'я в державі,

в його замку — холод і пустка недоль,

та ельфійського золота він король.

Він не чув з перевалу суремного гулу,

йому кров'ю столочені трави не тхнули,

але в замку — пожежа, престол загиб,

його кості в холодний кинуто глиб.

Скарб старий — у темній печері,

не відмикались ніколи двері,

не пройде крізь них людина жива.

На кургані росте зелена трава,

там вівці пасуться, і жайвір ширяє,

й у вітрі море шумить безкрає.

Ніч на скарб накладе печать,

доки жде земля і ельфи сплять.

15