Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
Над морем я йшов, і раптом — немов
промінь зорі на вологім піску —
пролебеділа мушля біла,
ніби дзвін морський, свою пісню тремку.
Я в руці її стряс і почув у цей час
калатання всередині й сплеск попід молом,
де на хвилях буї, і як зови свої
хтось шле через море голосом кволим.
І вночі я бачу, Сіріє неначе
човен порожній, тихцем пливучи.
«Вже пізній час! Що затримує нас?»
Я стрибнув у нього і крикнув: «Мчи!»
І мене він повіз крізь вологий бриз,
повитий імлою, в глибокому сні,
до забутих меж, до чужих узбереж.
І я чув, як у сутінках удалині
бевкає він, морський мій дзвін,
над гладінню вод і ревуть нурти
серед рифів підводних десь у безоднях;
і на берег нарешті я зміг зійти.
Світився він біло, і море кипіло,
ловлячи зорі до срібних тенет;
і, в місячній піні леліючи нині,
вусом китовим білів бескет.
Тік у мене пісок зі жмені —
перловий і самоцвітний пил,
сурми з опалів, троянди з коралів.
а флейти — нефрит з аметистом навпіл.
Але морок завмер у глибинах печер,
за пологом трав, що звисав з-під бескеть;
аж піднялося моє волосся,
і світло померкло, як я кинувся геть.
Зелений з горба ручай стриба —
його води зцілили тривоги мої.
У країну прекрасну, де смерк повсякчасно,
підіймався я проти його течії,
все далі від моря, — де квіти, мов зорі,
на луках нагірних і пурхають тіні.
озерце талі було — прохолодне скло —
і лілей місяці в його чистій сині.
Вільхи снили, а верби тужили
над рікою під сколихи зел волохатих;
мечоносець-ірис біля броду виріс,
зі списами рогозу ставши на чатах.
Луни пісень котились весь день
сутінним долом, різні звірята
гасали на схилі — зайці сніжно-білі,
полівки прудкі, комашня крилата
з ліхтарями-очима; дивуючись німо,
визирав зі своєї нори борсук.
Я чув, як лилась легка звідкілясь
музика й ніг танцюючих звук.
Та куди б я не йшов, те саме знов:
віддаляються кроки і все змовка, —
ні слова вітання, лише віддаляння
голосів і мелодій волинки й ріжка.
З лепехи й очерету собі сплів я верету —
мантію, наче смарагд, зелену,
корогву і же зло, щоб за скіпетр було, —
очі, мов зорі, засяяли в мене.
У короні квітучій стояв я на кручі
і згорда кричав, наче півень: «Агов!
Що за звичка у вас ховатись весь час?
Чому мовчите ви, куди б я не йшов?
Тут я чекаю, король цього краю,
булава в мене й меч з річкової трави.
Вийдіть з укрить! Бодай слово скажіть!
Обличчя свої покажіть мені ви!»
Тут як огорне все хмара чорна!
Зір мій померк, я зігнувся й сліпма
поповз, неначе кріт незрячий,
впинаючись пальцями в землю всіма.
Приповз я в ліс: облетілий, підніс
голе гілля він, завмер і притих.
Там сидів я — й мій подив ніяк не проходив.
а сови хропли у дуплах своїх.
Мав лишатися сам цілий рік я там, —
шашіль точив дерева гнилі,
скрізь павутина, й до мого коліна
тягнулися порхавки з-під землі.
Та світло осяло мою ніч тривалу:
бачу — волосся моє сіде.
«До моря, хоч гне додолу мене!
Я не знаю путі, що до нього веде,
та піду й без дороги!» Й поволік я ноги,
а за мною — тінь кажаном кровожерним,
вітер у вуха сичав мені сухо,
й затулитись я намагався терням.
Мої руки — обдерті, коліна — стерті,
років тягар мою спину схиля.
але дощ на смак ніби сіллю просяк
і згубною пахне плавбою здаля.
Птахи налетіли, ячали, квилили.
я чув голоси з печер холодних,
дзяволили тюлені, а скелі на мене
гарчали під клекіт нуртів підводних.
Зима вже прийшла, круг мене — імла.
на край світу приніс я свої літа:
сніг іде синій, на волоссі — іній,
берег останній тьма огорта.
А човен тоді ще чекав на воді —
у такт прибою кивав його ніс.
І, скородячи море, через хвилі-гори
мене він, стомленого, поніс,
мимо сяючих суден і старих посудин.
що їх обліпили чайки, пливучи
в гавань, де тиша за сніг тихіша
і морок, мов круче крило, вночі.
Порожня дорога, лиш вітер з-за рогу,
будинки заперті. Я сів під стіною
й, де вода дощова по ринві сплива,
викинув все, що приніс із собою:
піщинки, що в мене були у жмені,
і мушлю морську, німу й неживу.
Того дзвону вже вухо моє не послуха.
до тих узбереж я вже не припливу, —
ніколи в житті: по сумній путі,
по вулицях довгих чи завулках глухих
бреду я в рам'ї. Щось кажу собі сам я,
бо стрічні — не чув я ще й слова від них.
16
ОСТАННІЙ ЧОВЕН
Фіріель визирнула з вікна
о третій — уже сіріло,
крик золотого півня луна
здалеку дзвінко і сміло.
Темні дерева, світання бліде,
прокидається птаство співоче,
прохолодний вітер де-не-де
у тьмяному листі шурхоче.
Бачить — на шибах відсвіт заграв:
це ряхтять на землі й на листі
промені довгі — й на килимі трав
роси блищать іскристі.
По долівці тихцем, через східці всі
її білі ніжки майнули,
і по травах вони, по краплистій росі
кроком танечним гайнули.
В самоцвітах на шатах її кайма,
і, збігши до річки з кручі,
вербу за стовбур вона обійма,
задивившись у води текучі.
Пірнув, мов камінчик, рибалочка-птах,
леліткою впав голубою,
повіяв легіт в очеретах,
розіслалось латаття габою.
Враз музику вітер до неї доніс,
як стояла вона, вся в промінні,
розпустивши по плечах струмені кіс
у заграві вогненно-кармінній.
Флейти лунали й арф перелив,
і срібне багатоголосся —
ніби сурмління, юнацький спів —
передзвоном далеким лилося.
Лодь — золоті в неї ніс і весло —
линула повз, білобока,
попереду лебедів кілька пливло,
направляючи прову високу.
З Країни Ельфів там веслярі,
сріблисто-сірі їх строї,
і з розмаяним світлим волоссям вгорі
в коронах стояло троє.
Під арфу й весел повільний змах
співали вони кантилену:
«Листя довге, співочий птах,
і вся земля зелена.
Світання багато днів золоте
буде цей край осявати,
і, перш ніж снігом поля замете,
квітів розквітне багато.
Куди ж ваша путь за водою лежить,
о човнярі ясноликі?
В сутінь густу, до таємних укрить.
що ховають ліси великі?
До північних скель-островів подастесь
на лебедях повносилих —
скніти край
