Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
5
МІСЯЧАНИН СПАТИ ЗАПІЗНО ЛІГ
Стара корчма, весела корчма
стояла при сірім горбі.
І таке примудрялись там пиво варити.
Що вночі Місячанин зійшов з орбіти,
щоб напитись добряче й собі.
Стайничий мав п'яничку-кота,
п'яничку та ще й скрипаля, —
Літа вгору-вниз смичок у котиська.
То низько муркоче, то високо хвиська,
то в середнім регістрі пил я.
Корчмар тримав мале собача,
що жарти любило і сміх;
Веселяться коли пожильці, воно слуха
Дотепи всі, нашорошивши вуха,
і регоче до гикавки з них.
А ще в них рогата корова була,
пихатіша за королев, —
Та від музики, ніби упившись пивом.
Вона махала хвостом красивим,
танцюючи поміж дерев.
І о! ряди срібних мисок
і срібних ложок запас!
Для неділь — особлива ложка і миска,
Й по суботах їх натирали до блиску
у пообідній час.
Місячанин кухоль за кухлем кружля,
нявчанням це кіт зустріча;
У миски і ложки — танок на шинквасі.
Корова скажено брикати взялася,
і ловило свій хвіст собача.
Тоді Місячанин випив іще,
і сповз зі стільця під стіл,
І заснув, і снилось усе йому пиво.
Аж доки зірки поблідли лякливо
і просвітлів небосхил.
Стайничий сказав до п'янички — кота:
«Місячний кінь ірже,
А другий гризе свої срібні вудила.
А господарю пиво тямки відбило,
а скоро й світатиме вже!»
І котко — тра-ля-ля — вже жиґу пил я,
що збудить і мертвяка. —
Скрипка все швидше вищить і лепече.
А корчмар Місячанина трусить за плечі:
«Уже по третій!» — гука.
Місячанина викотили на горб
і спровадили на небеса.
А коні галопом скачуть позаду.
І корова, як олень, стриба по саду,
і з ложкою миска гаса.
Ще швидше пиля смичок тра-ля-ля,
собача загарчало притьмом.
Корова і коні на голови стали.
Зіскочивши з ліжок, посеред зали
пожильці танцювали гуртом.
Лопнули струни із дзвоном — бринь!
Через Місяць корова — скік!
Собача реготало над вибриком вдалим.
І з хати суботній полумисок чвалом
з недільною ложкою втік.
Закотився круглий Місяць за горб —
це Сонце його проганя.
Очам своїм світлим не йме воно віри:
Усі, на його здивування щире,
повкладалися спати за дня!
6
З НЕБЕС МІСЯЧАНИН СПУСТИВСЯ ЗАРАНО
В Місячанина-діда сріблилися блідо
і борода, і взуття.
У короні — опали, і перли внизали
пояс тонкого шиття.
І, в сірих шатах по світлих палатах
блукаючи, він тихцем.
Піддавшись химері, зі слонівки двері
відімкнув кришталевим ключем.
По сяйливій драбині із волосіні
він легко донизу зійшов
І сп'янів від свободи, в божевільну пригоду
кинувшися стрімголов.
Діаманти білі йому вже немилі,
і власний набрид мінарет —
Місячна брила, що сама височіла,
у місячний врісши бескет.
Зміг би все він здолати, аби його шати
берил розцвітив і рубін.
Щоб дістав із сапфіром і смарагдом щирим
нові діадеми він.
Бувши ще й одиноким, знічев'я він оком
вбирав золотавий світ.
Прислухаючись чуло до дальнього гулу
з його веселих орбіт.
Коли, срібно-безкровний, його місяць був повний,
запрагнув Полум'я він:
Не того, що у гранях селенітів тьмяних, —
червоного, ніби кармін;
Шарлатного блиску й іскристого приску.
язиків жаркого вогню,
Палахкої заграви, щоб горіла яскраво,
віщуючи бурю дню.
Не безодні блакиті й не тони соковиті
зелених лісів і боліт —
Веселість рум'яна і кров полум'яна
в людський його вабили світ.
Кортіло пісні, і сміху, хоч трісни.
і вина, і гарячих страв.
Сам же печиво з тіста снігового перлисте
з місячним сяйвом вживав.
Про перчене м'ясо замріявшись ласо
і пунш рікою, він зліз
Із хисткої драбинки, необачний, гінко
і шугнув метеором униз, —
Мов зірка, саме перед Святками,
відіпхнувши останній щабель.
Він упав у хвилі, від піни білі,
у вітряну бухту Бел.
Як оцю оминути, ради місяця, скруту, —
замислився, тонучи, він,
І рибацький ялик, на подив рибалок,
спіткав його серед пучин.
Він лиснівся волого, і сяйво від нього
йшло фосфоричне якесь.
Як потрапив у сіті, — з блідої блакиті,
опалів і зелені весь.
На берег з уловом він був ранковим
доставлений мимохіть:
Мовляв, «недалечко є тут містечко —
у корчмі комірчину зніміть».
І тільки з Вежі на узбережжі
дзвону повільного бас
Пролунав, ніби натяк, що приплив лунатик
у той неслушний час.
Ні вогнища зранку, ані сніданку,
досвітки зимні й сирі.
Не вогонь — тільки сажа, й багнюка вража,
не сонце — чадні ліхтарі
Завулку бічного. Не стрів він нікого,
не залунали пісні, —
Лиш хропіння всюди, бо в ліжках люди
ніжаться ще уві сні.
Він у двері дубасив, заперті на засув,
кликав — та все дарма.
Аж постукав у шиби, де світилося ніби, —
оце й була корчма.
Кухар надутий і спросоння лютий:
«Вам чого?» — почина.
«Вогню, і злота, й пісень охота,
і червоного вдосталь вина!»
«Як свого ви носа це побачите, — скоса
той зиркнув, — та прошу в дім.
В мене срібла замало і шовку не стало, —
може, й будете гостем моїм».
Сріблом плата — щоб клямку підняти,
перлина — щоб увійти.
Посидіти нині удвох при каміні
коштує ще двадцяти.
Голодний, ні ріски не мав він у писку,
аж дістались йому того дня
Навзамін корони і балахона
закоптіле щербате горня.
Де лишилась вівсянка з учорашнього ранку,
й дерев'яна ложка проста.
На кутю різдвяну, дурненький, зарано
до цього він прибув кута. —
Гість непрактичний, що шлях лунатичний
з Місячних Гір верста.
7
КАМ'ЯНИЙ ТРОЛЬ
Троль-одинак на камені вкляк
Й обсмоктував-гриз старий маслак:
За багато років він його весь обчмокав.
Бо м'ясце пробігало там рідко.
Не видко! Нізвідки!
В печері у горах він жив, одинак,
А м'ясце пробігало там рідко.
Йшов Том у той бік — чималий черевик.
«Що там у тебе? — до Троля прорік. —
Це ж гомілка родима мого стрийка Тіма,
Що місце їй на кладовищі!
Гробищі! Горбищі!
Тім уже мертвий не перший рік,
І гадав я — він на кладовищі».
«Моє ж ти хлоп'я, украв ії я.
Чи не байдуже, кістка в ямі чия?
Твого стрийка тіло вже задубіло,
Як знайшов я його гомілку.
Ходилку! Худілку!
Хай він бідному тролю хоч так посприя.
Бо йому вже не тра' гомілки».
А Том: «Не
