Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін

Діти дивилися на Торт завороженими очима, й одне чи двоє сплеснули руками, скрикнувши:

— Хіба ж він не прегарний і не чудесний?!

Їхні слова потішили Кухаря, та підмайстер виглядав невдоволеним. Обоє були присутні на Святі: Магістр — аби в належний час розрізати Торт, а підмайстер — аби наточити ножа та подати його Магістрові.

І от Кухар узяв ножа й підступив до столу.

— Мушу сказати вам, любі мої, — промовив він, — що всередині, під оцією чудовою патокою, заховався торт, виготовлений із багатьох пресмачних речей; але, крім того, до тіста було домішано чимало чудових несподіванок, абищиць, дрібних копійок і ще бозна-чого, а мені сказали, що тому, хто знайде їх у своєму куснику, пощастить. Торт поділено на двадцять чотири шматки: по одному для кожного з вас, якщо Королева Чарівниць вестиме чесну гру. Та вона не завжди поводиться так, бо ця маленька істота дуже хитра. Запитайте у пана Майстра.

Підмайстер відвернувся й узявся уважно роздивлятися дитячі обличчя.

— Але ж ні! Я забув, — мовив Кухар. — Цього вечора шматочків двадцять п'ять. Адже є ще маленька срібна зірка, особлива магічна річ — так принаймні стверджує пан Майстер. Отож, будьте обережні! Якщо хтось зламає об неї свого гарненького переднього зуба, магічна зірка його не вилікує. Та все одно, як на мене, тому, хто знайде її, пощастить найбільше.

Торт вдався, ніхто не знайшов у ньому жодних вад; завважили хіба те, що він був саме такого розміру, як потрібно, й не більше. Коли Торт розрізали, кожна дитина одержала великий шматок, але, крім тих кусників, не залишилося нічого: додаткових ласощів, мовляв, не ждіть. Кусники хутко зникали, й раз у раз хтось знаходив якусь абищицю чи монетку. Дехто відшукав лиш одну таку річ. інші — по дві, а кільком дітлахам не випало нічого: така вона, фортуна, незалежно від того, є на торті лялька з чарівною паличкою, чи немає! Торта з'їли до крихточки, проте не помітили і сліду магічної зірки.

— Лишенько! — забідкався Кухар. — Отже, вона була зовсім не зі срібла й, напевно, розтанула. Чи, може, пан Майстер мав рацію, і вона дійсно була магічна, тож і зникла, повернувшись до Дивокраю. Невдалий жарт як на мене.

Він поглянув на Майстра із самовдоволеною посмішкою, та Майстер дивився на нього похмуро, анітрішки не посміхаючись.

Хай там як, а срібна зірка таки справді була чарівна: підмайстер не помилявся щодо таких речей. Насправді ж трапилось от що: один із присутніх на Святі хлопчиків просто проковтнув зірку, далебі не помітивши її, хоч і знайшов у своєму шматку срібну копійку й віддав її Нел — маленькій дівчинці, котра сиділа поруч із ним і була вельми засмучена, бо не відшукала у своєму куснику нічого такого, що приносить щастя. Хлопчик той іноді міркував, що ж насправді скоїлось із зіркою, проте навіть не підозрював, що вона, заховавшись у такому місці, де її неможливо було відчути, залишилась у ньому самому: адже сталося так, як і мало статися. І зірка там довго-довго чекала, поки настане її пора.

Свято відбувалося серед зими, а тепер настав уже червень, і ніч майже втратила свою чорноту. Хлопчик прокинувся вдосвіта, бо вже не хотів спати: настав його десятий день народження. Він визирнув у вікно, і світ, здалося йому, завмер в очікуванні. Легенький вітерець, прохолодний і запашний, ворушив дерева, які прокидалися після сну. Потому хутко розвиднілось, і він почув, як десь далеко народжується світанковий пташиний спів, як він гучнішає, наближаючись, а тоді накочується на нього, заливає цілу землю довкола дому й, неначе музична хвиля, лине далі, на Захід, а тим часом над світовидом здіймається сонце.

— Це нагадує мені Дивокрай, — почув хлопчина власний голос, — але в Дивокраї співають іще й люди.

Тоді він раптом високо та чисто завів пісню з дивними словами, що їх, як виявилося, знав напам'ять: і тієї ж миті з рота йому випала зірка, й він упіймав її розтуленою рукою. Тепер вона срібно яскріла та виблискувала в сонячному світлі, а потому здригнулась і трішки піднялася, ніби зібралася злетіти. Не роздумуючи, хлопчик ляснув себе рукою по голові, й зірка прикипіла до його чола, і там він носив її багато років.

Мало селян помічало ту зірку, хоча вона й не була невидимою для уважного ока; проте вона стала частиною хлопчикового обличчя і зазвичай зовсім не світилася. Світло її почасти перебрав його погляд; а хлопчиків голос, що зробився чудовим, щойно до нього потрапила зоря, ставав із віком дедалі прекраснішим. Людям подобалося слухати, як він розмовляє, навіть якщо то було тільки звичайне привітання: «Доброго ранку».

Завдяки своїй вправності хлопчина прославився в окрузі: не лише в рідному селі, але й у багатьох довколишніх. Батько його був ковалем, отож він і продовжив батькове ремесло, вдосконалюючи його. Поки батько жив, хлопця називали Ковальчуком, а згодом — просто Ковалем. Бо на ту пору він став найкращим ковалем на теренах між Далеким Східнокраєм та Західноліссям і міг у власній кузні виготовити з заліза будь-що. Більшість виробів, звісно ж, була невигадлива та господарська, призначена для щоденного вжитку: фермерське причандалля, теслярські інструменти, кухонне начиння, каструлі та сковороди, ґрати, засуви й завіси, гаки, підставки для камінів, підкови тощо. Усі ці речі були міцні й витривалі, та вони випромінювали ще і якусь чарівність, були по-своєму вишукані, — користуватися ними та дивитися на них було приємно.

Проте, викроївши часину. Коваль робив дещо суто заради задоволення: й ті речі теж виходили прекрасними, бо він міг надавати залізу дивовижних форм, на вигляд таких самих легких 1 делікатних, як-от пагін із листям і цвітом, але все-таки твердих, як сталь, або навіть і міцніших. Мало хто міг пройти повз браму чи ґрати, які він викував, не зупинившись, аби помилуватися ними, й нікому не вдавалося пройти крізь них, коли вони були зачинені. Майструючи такі речі. Коваль співав, а коли вже він співав, то кожен, хто опинявся поблизу, кидав свою роботу й поспішав до кузні послухати його спів.

Ото й усе, що знала про нього більшість людей. Та далебі й того було задосить, бо небагато чоловіків і жінок у селі — хоч і яких вправних та працьовитих — досягало чогось схожого. Проте їм варто було би знати ще дещо. Коваль пізнав Диво край, а декотрі місцини в ньому розвідав так добре, як тільки