Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
«Ну. Забрьохо, отакої! Бачились востаннє
ми з тобою біля Міту — ну й лихе вітання!
Будь привітніший, товстий фермере, що пішки
йти не можеш — їдеш возом ти через задишку.
Бевзю-скнаро! Вибирати — справа не жебрацька,
а як ні — пошлю подалі й втратиш ти багацько.
Ну ж. Чударю! Підсади! Кухоль з тебе нині.
Друг старий мене впізнає й у вечірній тіні!»
Вдвох минули Очерети з реготом веселим,
хоч корчма стояла навстіж і пахтіло елем.
Вже вони по Чударевій торохтять Дорозі,
пританцьовує Том і стриба на возі.
В сяйві зір Бобовий Лан, Чударева хата
мов запрошує вогнями переночувати.
Привіталися у дверях Чудареві діти,
жінка винесла по кухлю горло промочити.
І пісні були, й вечеря, оповідки й танці;
на всю губу пан Чудар гопкав на гулянці.
Том, коли не цмулив з кухля, брався за волинку,
дочки втнули «Стриб-скік», реготала жінка.
Хто у папороті вклався, хто в пуху чи в сіні,
а Забрьоха й Том старий всілись при каміні
обсудити сам на сам вісті найсвіжіші
від Курганів аж до Веж: і про кінне й піше,
про сівбу, і про жнива, і про збіжжя різне,
притчі з Брі, чутки про кузню, млин і дешевизну,
шепти, що південний вітер передав модрині,
і про Сторожів на Броді, й про болотні Тіні.
Дід Чудар заснув край приску врешті у фотелі.
Том удосвіта пішов, — сни сумні й веселі
ледве згадуються потім, і так само віщі.
Відімкнулися нечутно двері; вранці хвшца
змила всі його сліди, ані знаку в Міті,
ні пісень його, ні кроків не чутно в Зашгітті.
Біля Ґріндмуру простояв його човен три дні
й Верболозкою в краї вранці рушив рідні.
Кажуть гобіти, його видри від причалу
відв'язали й через греблю уночі попхали.
Лебідь з Елвет-острівця сам підплив до носа,
гордо дзьобом потягнув за обривок троса;
видри стежать, щоб коріння не змогло вузлате
Вербостариганове до човна дістати;
сів Рибалочка на ніс — проводжає радо,
а Кропив'янка весела щебетала ззаду.
Ось і Томова затока. Видра в крик: «Зажди-бо!
Що ж за лиска це без ніжок? Це вже радше риба!»
Голо-гілко-вербо-річко! Весла-бо забули!
Том у Ґріндмурі нескоро витягне їх з мулу.
3
ЛИЦАРСЬКИ ПРИГОДИ
Веселий був моряк один —
бурлака він і висланець,
і золочений човен ним
збудовано — замислив це;
вівсянка з помаранчами
на харч йому у трюмі там,
лаванда й майоран йому
є пряними парфумами.
Вітри благав для цілої
флотилії впокоритись,
з сімнадцятьма щоб ріками
великими упоратись.
Де річка рінь розкочує,
русло чиє — у ґравії,
там, перепливши Деррілін,
на берег він упав її.
Путь у Країну Сутінну,
окутану зажурою,
за пагорби для нього є
дорогою похмурою.
Загаявся в поході він —
мелодію наспівує;
просив руки в капусниці,
спокусниці вродливої.
Вона це стріла кпинами
невпинними й зневагою, —
й вивчати він ударився
і чари всі, і магію.
Повітряні вже сплетено
тенета ним, зі шкірочки
хрущевої засклілої
вже крила є — із пір'ячка.
Вже ниттю він павучою
обкручує їй талію,
почаклував над білою
із лілії він залою
з весільними альковами
квітковими, де спати їй;
зіткав сріблисті тканки він
серпанкові на шати їй.
Він дарував коштовності —
їх повністю змарновано,
на ньому ж, ніби пагуба,
зганя хіба що зло вона;
й, сумний, її покинув він,
полинув він світ за очі,
мов пух, на крилах леготу,
сердега той, літаючи.
Архіпелаги з жовтими
знайшов там він нагідками,
із золотими скелями
й джерелами-лелітками.
Він битви разом з війнами
розбійними розв'язує,
злітав за море в Белмарі,
і Телламі, й Фантазію.
Шолом і щит — зробив колись
з слонівки і коралу їх,
меч зі смарагду викував
і дику вів баталію
з героями ельфійськими,
із військом їх розцвіченим, —
злотоволосі витязі
мчать битися у січі з ним.
При пишних піхвах, панцер мав
із кварцу на раменах він,
і срібне вістря викував
на піку він ебенову.
І списом малахітовим
сердито він вимахував,
нагнав на райських джмеликів,
метеликів тим спраху він.
Він бився з Гострожалами,
Дзижчалами і Бджолами,
вкрав Золотий Стільник у них,
і втік від них Гондолою
із листя й павутиночок,
і, плинучи назад уже,
лиш панцер начищав собі,
лищав аби він райдужно.
Загаявся він тільки щось
на хвильку ще на острові,
між квітами повештався
й нарешті все ж без остраху
зі стільником додому він,
в хороми він прибув свої —
й згадав своє доручення!
Закручений, забувся він
у виправах, чаклуючи
й воюючи, бурлака цей.
І знову нарихтовано
вже човен ним — моряк оцей
гінцем є вічним, висланцем,
замисленим, замріяним,
немов перекотиполе,
що тріпали борвії ним.
4
ПРИНЦЕСА СЯЯ
Принцесонька Сяя
Красою сяє.
Як пісня ельфійська впевня:
Їй намисто в волосся
Перлове вплелося,
Хустинки її ткання —
Золотава павоть,
І разок їй править
Срібних зірок за кольє.
Із павутинки
Біла кофтинка
Місячно вся виграє,
І стягує шату
По перехвату
З рос діамантових шнур.
Удень на ній тільки
Сіра мантилька
І хмарно-блакитний каптур.
Але серед ночі
Вона вся блискоче,
В сяйві зірок осяйна,
І полискують, ніби
Луска у риби.
Черевички її, як вона
На дзеркальне поверне
Плесо озерне
Й на воді танцювати почне.
Залиша вона в леті,
Немов на паркеті.
Відсвітів мрево ясне.
Де її ноги
Зі срібла живого
Ковзнуть по водному склі.
Вона дивиться вгору —
У вись неозору.
На берег, що тоне в імлі,
І, зробивши коло.
Очі додолу
Опускає, а там — що за збіг! —
Принцеса Тая,
Прегарна, як Сяя, —
В них торкаються пальчики ніг!
Тая — блискуча,
Як Сяя, й сліпуча;
Але Тая — дивний каприз —
У зірчастій короні
В бездонній тоні
Головою висить униз!
Вона зором сяйливим.
Дивуючись дивом.
Пронизує іншу немов;
Це чудо — над морем
Отак яснозорим
Гойдатися сторчголов!
Мають лиш ноги
В них стрітися змогу,
Бо що за шляхи простяглись
До тієї країни,
Де землю покине
З них кожна, піднісшись увись, —
Це невідомо,
Й не пізнати нікому
В ельфійській цього ворожбі.
Тож кожна зосібна
Ельфоподібна
І далі танцює собі:
З перлами в косах
І в гостроносих
Черевичках лускатих,
У прегарних шатах — Сяя;
У прегарних шатах.
Черевичках лускатих
І гостроносих,
З перлами в косах — Тая!
