Сказання з Небезпечного Королівства - Джон Рональд Руел Толкін
видри — врозтіч, чаплі — в крик, б'ється серце в діви.
Каже Том Бомбадил: «Ось моя кохана!
У мій дім ходи зі мною! Стіл накрито зрана:
масло, мед і вершки до пухкого хліба,
ще й троянди зазирають з підвіконня в шиби.
Тож під Горб перебирайся! Матір з її хланню
ти облиш — не стрінеш там ти свого кохання!»
Ну й бучне було весілля в Тома Бомбадила!
Плетениця із жовтців шапку замінила,
півники і незабудки в косах Золотинки,
сукня — срібно-зеленава. Він співає дзвінко —
ніби шпак, мов джміль — мугика весело під скрипку,
діву річкову за стан обіймає кріпко.
В хаті лампи мерехтливі, простирадло біле;
саме на медовий місяць борсуки приспіли,
під Горбом затанцювали, а в шибки сторуко
Вербостариган до них просто в спальню грюка,
і зітхає в очереті прибережнім наче
пані Річка, а в кургані Дух Могильний плаче.
Том Бомбадил старий не зважа на кроки,
голоси нічні і стукіт — хай собі поцока;
виспавшись, шпаком співає, ледве засіріло:
«Га-ліа-ла, ба-ла-ла, ну ж бо, моя мила!»
Він вербові кілки на порозі теше,
а красуня Золотинка русу косу чеше.
2
БОМБАДИЛ ПЛИВЕ ЧОВНОМ
Вітер Західний; осінні барви відцвілися;
буковий листок летючий Том спіймав у Лісі.
«Вітерець мені приніс день щасливий! Нащо
на новий чекати рік? Нині втішусь краще!
Ось полагоджу човна, і спущу на воду,
й попливу струмком на захід примсі на догоду!»
Пташка з лоз: «Привіть-віть, Томе! Тут я на сторожі.
Що за примха, що за примха — здогадатись можу.
Бовкнути йому, в якому ти пливеш керунку?»
«Цить, а то я обскубу й з'їм тебе, шептунко,
що торочиш про чужі справи в кожне вухо!
Скажеш Вербочоловіку — спряжишся, плетухо,
на вербовому рожні. Змовкнеш ти назавше!»
А Кропив'янка злетіла, хвостика піднявши:
«Спершу ти мене спіймай! Та не згадуй всує:
сяду я йому на вухо — й вістку він почує.
„Коли смеркне — біля Міту“, — я підкину натяк.
Поспішай, поспішай! Саме час пиятик!»
Том про себе розсміявся: «Так і рушу, мабуть.
Міг би путь обрати іншу, та туди щось вабить».
Залатавши днище, човен витяг на глибоке
крізь лозняк і очерет з тихої затоки
біля вільхи — й заспівав ось як: «Голо-гілко,
ти течи, струмку вербовий, глибоко чи мілко!»
«Гей! Томе Бомбадиле! Ти куди прямуєш,
ти, що в човнику хисткому на ріці веслуєш?»
«Може, вниз по Верболозці та на Брендівинну:
може, розкладуть для мене вогнище гостинно
у Заплітті. В мене там, невеликі зростом,
друзі є, що й на ніч пустять. Я в них частим гостем».
«Всім моїм — привіт, від них принеси ти вісті!
Про місця повідай рибні та про плеса чисті!»
«Ні, — каже Бомбадил, — рушив я в дорогу
трунку пінного нюхнути — не за вістового».
«Хі-хі-хі! Нахабо Томе! Стеж, щоб утопити
не вдалось корчам вербовим оцього корита!»
«Ти. Рибалочко, помовч! Побажань не треба!
Риб'ячими кісточками вичисть пір'я в себе!
Ти на гілці — чепурун; вдома, серед бруду —
Халамидник-нечупара, хоч кармінні груди.
Про рибалочок я чув, із дзьобів їх ніби
роблять флюгери маленькі, — вже тут не до риби!»
Дзьоб Рибалочка стулив, підморгнувши Тому,
як під гілкою він плив. Пурхнув — та й по всьому,
лиш перо впустив блакитне — бірюза як бризне
в сяйві сонця! Том спіймав: «Гарна даровизна!»
В шапку застромив його він замість старого:
«Зараз колір мій — блакитний, весело від нього!»
Кола круг човна пішли, бульбашки і брижі.
Лясь! — по тіні у воді Том веслом як вріже!
«Киш! Томе Бомбадиле? Я й не ждав, що стріну.
Що, зробився човнярем? Хочеш, перекину?»
«Що ж! Скінчу, Вусаню, верхи на тобі мандрівку.
Затремтиш, як доберуся до твого загривка».
«Пхе, Томе Бомбадиле! Чула б моя мати!
Я скажу їй: „Тата клич, і сестру, і брата!
Том здурів: пливе, як лиска — дерев'яні ніжки,
Верболозкою, стару осідлавши діжку!“»
«То Могильним Духам шкуру я твою підкину!
Дублять хай її й золотять! Не впізнала б сина,
зрештою, якби не вуса, навіть видра-мати.
Швидший будь, а доти Тома зась тобі займати!»
«Бр-р-р!» — як форкне видреня, бризками обдавши
Тома з голови до ніг; човен розхитавши,
упірнуло й залягло, ще напоготові,
доки Томів спів не стих, десь на бережкові.
Лебідь з Елвет-острівця повз проплив бундючно,
зміряв Тома вбивчим зором, потім пирхнув гучно.
Том у сміх: «Старий шипуне, що — пір'їни шкода?
Дай іще одну! Стару потовкла негода.
Більше б я тебе любив, знай ти ґречне слово:
довгошиїй, шепелявий — кпиш ти гонорово!
Як повернеться Король, виловить із річки,
затаврує жовтий дзьоб — кинеш панські звички!»
Той надувся, зашипів і чкурнув від Тома;
вслід за ним і Том подався в човнику хисткому.
Том підплив до Вербогреблі. Річка вниз тут рине
до Лозового Затону, вся у клаптях піни, —
човен крутячи, мов корок, греблею прогнала
і до Ґріндмурського враз віднесла причалу.
«Гей! Це ж Том Лісовик — борода цапина! —
заплітчан-брередонців залунали кпини. —
З луків ми тебе застрелим! Стережися, Томе!
Зась могильному привиддю й люду лісовому
у човні чи на поромі в Брендівинну вийти».
«Фе, малі черевані! Надто не радійте!
Знав я гобітів, що рили нори-тайносхови, —
їх сполохувало око цапове й боброве,
їх і місячне проміння, й власна тінь лякала.
Орків я на вас накличу: ох, дасте ви драла!»
«Клич. Томе, — бородою тільки б не накласти.
Три стріли в твоїй шапчині! Не лякаєш нас ти!
Зараз ти куди зібрався? Де пивця зварили?
У Брередоні для тебе замалі барила!»
«Я — до Ширського Струмка через Брендівинну,
та для човника ріка надто швидкоплинна.
Вдячний буду тим, хто візьме в лодь мене велику, —
ранків їм і вечорів радісних без ліку».
Палахтіла Брендівинна, доки ген за Широм
сонце не зайшло, — і все потім стало сірим.
Порожньо на Мітських Сходах. І ніхто не кличе
його з Тракту. Каже Том: «Веселенька стріча!»
Том дорогою поплівся, — саме смерк спускався.
В Очеретах засвітилось. Хтось з ним привітався.
«Тпру!» Зупинились поні, стали і колеса.
Мимо Том почвалав, мов без інтересу.
«Гей! Що це за жебрак до Прилук чалапка?
Що за справи тут у тебе? Вся у стрілах шапка!
Хтось провчив тебе за віщось, хтось напав на тебе?
А ходи сюди! Кажи — чого тобі треба?
Ширського, гадаю, елю, а в кишенях свище.
Двері я скажу заперти, хай тобі
