Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Тепер, у чорноті ночі, Фродо сів, поклавши голову на коліна, його руки безсило опустилися до землі, пальці посмикувалися. Сем дивився на нього, поки ніч не вкрила та не заховала їх один від одного. Він уже не знав, що говорити, і повернувся до своїх темних думок. Утомленого та під тінню страху, його все-таки покинули ще не всі сили. Без лембаса вони обоє вже давно повмирали би від голоду. Апетиту лембас не заспокоював, і час від часу Сем згадував про їжу, мріючи про звичайний хліб із шинкою. Та все ж ці ельфійські коржики давали силу, яка зростала, якщо їх не змішувати з іншими харчами. Вони бадьорили дух, а тіло робили витривалим і міцним — не за мірками смертних. А зараз треба було прийняти нове рішення. Далі йти цією дорогою було неможливо, бо вона вела на схід у велику Тінь, а Гора тепер височіла праворуч від них, майже точно на півдні, й рухатися треба було саме туди. Однак шлях пролягав доволі далекий, через обгорілу, мертву, засипану попелом землю.
— Води треба, води! — пробурмотів Сем.
Він обмежував себе у питті, губи його пересохли, а язик, здавалося, затвердів і розпух; але, попри всю його ощадливість, води в них залишилося дуже мало, десь половина фляги, а походу — ще на кілька днів. Вода давно би закінчилася, якби вони не наважилися ступити на орківський шлях, бо вздовж нього, через великі проміжки, були влаштовані водосховища для військ, які перекидали через безводні райони. В одному з них на дні була вода, затхла, скаламучена орка-ми, та все ж придатна в умовах безвиході. Але відтоді минуло два дні. Сподіватися на майбутнє було годі.
Нарешті, втомлений цими роздумами, Сем задрімав, відклавши всі турботи на завтра. Він заснув неспокійним сном. Йому привиджувалися вогники, наче зловтішні очі, й темні повзучі тіні, вчувалося гарчання диких звірів або моторошні крики, мов під тортурами; він здригався і розплющував очі, а навколо була тільки порожня чорнота. Лише раз, коли він зірвався на ноги і став дико роззиратися, йому здалося, тепер уже насправді, що він бачить бліді вогники, схожі на очі; але вони відразу ж метнулись і зникли.
Ненависна ніч минала поволі та знехотя. Світанок настав тьмяний: бо тут, ближче до Гори, було завжди похмуро, а з Темної Вежі наповзала тінь завіси, в яку загортався Саурон. Фродо нерухомо лежав на спині. Сем став біля нього, не бажаючи його будити, однак усвідомлюючи, що такий його обов'язок: він повинен примусити господаря зробити наступне зусилля. Нарешті він нахилився, погладив Фродо по чолі та прошепотів йому на вухо:
— Прокидайтеся, господарю! Нам час у дорогу.
Фродо скочив на ноги, ніби над ним раптом ударив дзвін, і подивився на південь; але коли йому на очі потрапили Гора та пустеля, він знову зіщулився.
— Не можу, Семе, — сказав він. — Так важко його нести, так важко.
Ще не розтуливши рота, Сем знав, що всі слова даремні й радше зашкодять, аніж допоможуть, але співчуття не дозволило йому мовчати.
— Тоді дозвольте мені трохи понести його, господарю. Ви ж знаєте, я з радістю понесу, доки стане сили.
Очі Фродо люто блиснули.
— Відійди! Не чіпай мене! — крикнув він. — Він мій, кажу тобі. Геть звідси! — Рука його потягнулася до меча. Але миттю голос його змінився. — Ні, ні, Семе, — сказав він сумно. — Ти повинен зрозуміти. Це — мій тягар, ніхто інший його не понесе. Уже запізно, дорогий мій Семе. Я вже майже повністю в його владі. Я не можу віддати його нікому, а якщо ти спробуєш відібрати — я втрачу глузд. Сем кивнув.
— Розумію. Та я було подумав, пане Фродо, що деяких речей ми можемо позбутися. Чому би не полегшити собі путь? Адже ми зараз ідемо навпрошки, — він показав рукою на Гору. — Тож найкраще не брати зі собою нічого зайвого.
Фродо знову подивився на Гору.
— Так, — сказав він, — у дорозі нам мало що знадобиться. А на її кінці — взагалі нічого.
Піднявши орківський щит, він відкинув його подалі, а за ним — і шолом. Потім зняв сірий плащ, відщепнув важкий пояс із ножем і опустив їх на землю, а зі себе поздирав лахміття чорного плаща.
— Отак, я вже не орк, — крикнув він. — І не візьму ніякої зброї, чистої чи нечистої. Нехай мене вбивають, якщо захочуть!
Сем також звільнився від орківського спорядження, а потім повитягав усе з торби. Кожна річ стала для нього дорога хоча би через те, що заніс він їх усіх у таку далечінь із такими зусиллями. Найважче було розлучатися з кухарським начинням. Сльози навернулися на очі при думці, що все треба повикидати.
— Чи пам'ятаєте того кролика, пане Фродо? — запитав він. — І той теплий пригірок у країні капітана Фарамира в той день, коли я бачив оліфанта?
— Ні, Семе, не пам'ятаю. Тобто я знаю, що це було, та уявити собі нічого не можу. Я не пам'ятаю смаку їжі та води, ні шелесту вітру, ні образу дерева, трави чи квітки, місяця чи зірки. Семе, я голий у темряві, нічим не прикритий від вогняного кола. Я вже бачу його перед собою, а все інше тьмяніє.
Сем підійшов до нього і поцілував у руку.
— Отже, чим швидше ми його позбудемося, тим швидше відпочинемо, — сказав він, затинаючись і не знаходячи кращих слів. — Розмовами тут не зарадиш, — пробурмотів він до себе, збираючи розкидані речі. Йому не хотілося залишати їх на видноті. — Смердючка, мабуть, підібрав ту орківську кольчугу, та меча він не дістане. Він і без зброї небезпечний. А щоби він брудними руками мої каструлі мацав!
І він відніс усе майно до найближчої тріщини та викинув униз. Брязкіт його дорогих каструльок, які летіли в роззявлену темряву, відлунили в
