Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Останнім відчайдушним зусиллям Фродо припіднявся на руках і проповз якихось двадцять кроків. І тут він скотився в неглибоку яму, що несподівано опинилась у них під ногами, і там розпростерся, як мертвий.

III. Фатум-гора

Сем підклав орківське лахміття під голову господаря, а потім укрився разом із Фродо сірим лорієнським плащем; і думка його полинула до тієї прекрасної землі, до ельфів, і в нього з'явилася надія, що одяг, витканий їхніми руками, якимось чином заховає їх у цьому пустищі страху. Він чув, як затихли гамір бійки та крики: орки пройшли крізь Залізну Пащу. Здається, в гармидері й сум'ятті їхньої відсутності не помітили, принаймні поки що.

Сем відпив води і змусив напитися Фродо, і коли його господар трохи оговтався, дав йому цілий коржик дорогоцінного лембаса, подбавши, щоби Фродо з'їв усе. Потім, не почуваючи страху через перевтому, вони вляглись у ямі і трохи поспали нетривким сном, бо спітнілий одяг прохолов і тверде каміння впиналось у тіло. З півночі, з Чорної Брами, через Кіріт-Ґорґор низом тягнуло холодним повітрям.

Уранці знову посіріло, вгорі й далі віяв західний вітер, але внизу, на камінні, за огорожами Чорної Землі повітря здавалося мертвим, холодним і водночас задушливим. Сем визирнув із ями. Їх оточувала похмура пласка брудно-сіра рівнина. На дорогах руху не було, та Сем побоювався пильних очей Залізної Пащі, яка стояла більш як за чверть милі на північ. На південному сході велетенською тінню здіймалася Гора. З неї валили клуби диму, й ті, які піднімалися високо, відносило на схід, а частина густою хмарою розповзалася по рівнині. За декілька миль на північний схід понурими сірими привидами стояли Горілі Гори, за ними смугою далекої хмари, ледь темнішою за нависле небо, тягнулись імлисті північні вершини.

Сем спробував вирахувати відстань і визначити, яким шляхом іти.

— Туди щонайменше п'ятдесят миль, — пробурмотів він понуро, дивлячись на грізну гору, — а отже, тиждень дороги, а може, ще більше, якщо врахувати стан пана Фродо.

Він похитав головою, задумався, і поволі в голові його зринула ще одна темна думка. Раніше надія на повернення ніколи надовго не покидала його стійкого серця, і досі він постійно сподівався на повернення додому. Але тепер усвідомив гірку правду: в найкращому разі припасів їм вистачить, аби дійти до мети; а коли завдання буде виконане, то там вони і загинуть, самотні, безпритульні, голодні посеред жахливої пустелі. Повернення неможливе.

«То от за яку справу я взявся, коли вирушив у дорогу, — подумав Сем, — допомагати Фродо до останнього кроку, а потім померти разом? Ну, якщо так, то робити нічого. Та мені би дуже хотілося знову побачити Поріччя, і Розу Хатон, і її братів, і Дідуся, і Матіолу, й усіх сусідів. Не віриться мені, що Ґандалф послав би Фродо на таке завдання, якби не було жодної надії на повернення. Усе пішло шкереберть, коли він упав у Морії. Шкода, що так сталося. Він би якось зарадив».

Але навіть втративши надію (чи так йому здалося), Сем набув нової сили. Його простацьке гобітське обличчя стало суворим, майже похмурим, воля його зміцніла, й усім тілом його пробіг дріж, мовби він перетворювався на істоту з каменя та криці, й ні розпач, ні втома, ні нескінченні пустельні милі вже не мали влади над ним.

З новим почуттям відповідальності він окинув поглядом місцевість, обмірковуючи, як іти далі. Трохи розвиднілось, і він, на свій подив, побачив, що рівнина, яка з віддалі здавалася пласкою та одноманітною, насправді вся перерита і засмічена. Уся поверхня Ґорґороту була вкрита глибокими ямами, так ніби, коли там була ще м'яка багнюка, її побив град дрібного та велетенського каміння. Довкола найбільших ям стирчали уламки каменюк, і широкі тріщини розбігалися від них у всіх напрямках. Такою місцевістю можна було скрадатися від сховку до сховку і залишатися непоміченим для всіх, окрім хіба що найпильніших очей, — можна, якби сили і не потреба поспішати. А для зголоднілих і виснажених, котрим іще треба чимало пройти до їхньої загибелі, видовище було страшним.

Отак міркуючи, Сем повернувся до господаря. Будити його не довелося. Фродо лежав горілиць із розплющеними очима і дивився в захмарене небо.

— Ну, пане Фродо, — сказав Сем, — я тут роззирнувся і подумав. На дорогах нікого не видно, і нам найкраще забиратись уже. Ви впораєтесь?

— Упораюся, — сказав Фродо. — Я мушу.

Вони знову рушили, переповзаючи від ями до ями, ховаючись, де можливо, і постійно прямуючи до підніжжя північного хребта. Якийсь час їх ніби переслідувала східна дорога, аж поки не повернула вбік, тулячись до гір і зникаючи в чорній тіні далеко попереду. Ні людей, ані орків не було на її пласких сірих смугах, бо Темний Володар уже закінчив переміщення армій, а навіть в укріпленнях власної землі він намагався робити це під завісою ночі, побоюючись непокірних вітрів, які розривають димову завісу, та занепокоєний чутками про зухвалих шпигунів, котрі перейшли його кордони.

Гобіти з великими зусиллями подолали кілька миль і зупинилися. Фродо був виснажений до краю. Сем зрозумів, що вони далеко не зайдуть так: то поповзом і пригинаючись, то дуже поволі скрадаючись, то поспіхом перебігаючи.

— Ходімо дорогою, поки не стемніло, пане Фродо, — сказав він. — Знову покладімося на талан! Минулого разу ще трохи, і він би нас підвів. Кілька миль пройдемо рівним кроком, а потім відпочинемо.

Ризикував Сем набагато більше, ніж здогадувався; а Фродо, пригнічений важким тягарем і внутрішньою боротьбою, вже не міг перейматися нічим. І вони вибралися на насип, пішовши втоптаною дорогою, що вела до самої Темної Вежі. Та далі їм щастило, бо до смерку вони не зустріли нікого, а коли споночіло — зникли в темряві Мордору. Весь край затих, ніби перед початком бурі: капітани Заходу минули Роздоріжжя й підпалили отруйні луги під Мінас-Морґулом.

І так тривала ця безнадійна подорож: Перстень рухався на південь, а стяги королів — на північ. Для гобітів кожен день, кожна миля давалися дедалі важче, бо сили танули, а земля ставала все жахливішою. Вдень ворогів вони не зустрічали. А інколи ночами, коли ховалися чи намагалися передрімати в якійсь ямі біля дороги, чули крики і тупіт безлічі ніг або дрібний цокіт безжально гнаного жеребця. Та набагато гіршою за всі ці небезпеки була загроза, що невпинно наближалася: жахлива Сила, яка причаїлася на Троні за темною завісою у глибокій задумі та безсонній злобі. Вона все ближчала, насуваючись, мов чорна стіна ночі, на останню межу світу.

Нарешті настала жахлива ніч; і в