Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Коли Фродо виліз йому на спину і руками вільно обхопив шию, Сем міцно обхопив його ноги й підвівся; на його подив, ноша виявилася легкою. Він боявся, що йому ледве вистачить сили підняти одного господаря, а крім того, він сподівався розділити жахливий тягар клятого Персня. Та цього не сталося. Чи то Фродо геть схуднув через тривалі страждання, ножову рану й отруйне жало, через жаль, страх і поневіряння далеко від дому, чи то в Сема наприкінці з'явилися свіжі сили, та він підняв Фродо так само легко, мовби якесь гобітенятко, якого він возив на плечах по лугах чи сінокосах Ширу. Він глибоко зітхнув і рушив.
Вони підійшли до підніжжя Гори з північного заходу, де сірі схили, хоч і розтріскані, не були круті. Фродо мовчав, а Сем силкувався, як міг, сам вибираючи дорогу, лише з єдиним бажанням: видертися якомога вище, поки сили та воля не покинули його. Він ішов важко, все вгору й угору, повертаючи то в один бік, то в інший, аби зменшувати ухил, часто падаючи на коліна, аж поки попою, як равлик, із важким тягарем на спині. Коли він уже не міг себе пересилювати, а руки та ноги відмовлялися слухатися, він зупинився і обережно опустив господаря на землю.
Фродо розплющив очі й перевів подих. Тут дихати було легше, бо смердючі випари стелилися понизьку.
— Дякую тобі, Семе, — хрипко прошепотів він. — Чи далеко ще нам?
— Не знаю, бо не відаю, куди нам іти.
Сем озирнувся, а тоді подивився вгору і здивувався, як далеко занесло його останнє зусилля. Здалеку самотня та грізна Гора здавалася вищою, ніж була насправді. Сем тепер зрозумів, що вона була нижчою за високий перевал Ефель-Дуату, який вони з Фродо здолали. Нерівні та розгалужені відроги її широкого підніжжя піднімалися десь на три тисячі футів над рівниною, а над ними височів удвічі нижчий центральний конус, ніби широкий комин, увінчаний зубчастим кратером. А Сем здолав уже понад половину шляху до вершини, і далеко внизу випари та пітьма огортали рівнину Ґорґорот. Він глянув угору і скрикнув би, якби не пересохле горло, бо між розтрісканими горбами виразно побачив стежку чи дорогу. Вона підіймалася зі заходу і змією вилася по Горі, аж поки не зникала з очей на східному боці біля основи конуса.
Сем не бачив, як до неї пройти, бо там, де він стояв, схил піднімався круто; але було зрозуміло, що досить лише трохи піднятись — і вони натраплять на стежку. У нього знову зажевріла надія. Можливо, Гору таки вдасться подолати. «А що, може, її тут зумисне проклали? — подумав він. — Не було би її, я би насамкінець здався».
Та стежку не прокладали зумисно для Сема. Не знаючи цього, він видивлявся на Дорогу Саурона від Барад-дура до Саммат-Науру, Палат Вогню. Від величезних західних воріт Темної Вежі вона йшла через глибоку прірву по залізному мосту, а далі цілу лігу рівниною між двома димними проваллями і нарешті виводила на довгий пологий насип, що сягав східного схилу Гори. Там, охоплюючи її по всій ширині, з півдня на північ, дорога нарешті повзла вгору аж до конуса, та не доходячи до курної вершини, звертала до темного входу, що дивився просто на схід, до Зрячого Вікна в оповитій тінями фортеці Саурона. Дорогу часто засипали чи руйнували виверження Гори, та її постійно відбудовували і розчищали руки незліченних орків.
Сем глибоко зітхнув. Стежка є, та як цим схилом вийти до неї, він не знав. Насамперед треба дати спочинок утомленій спині. Він приліг поруч із Фродо. Обоє мовчали. Поволі розвиднілося. Раптом Сема охопив незрозумілий неспокій. Неначе його поквапили: «Швидше, швидше, бо буде запізно!» Він зібрався на силах і встав. Фродо, здається, також почув поклик. Він підвівся на коліна.
— Я поповзу, Семе, — видихнув він.
Отак, крок за кроком, наче маленькі сірі комахи, вони поповзли схилом. Досягнули стежки — широкої, засипаної шутром і втоптаним попелом. Фродо видерся на неї, а тоді поволі, ніби з примусу, повернувся обличчям на схід. Удалині висіла темрява Саурона; проте, розірвана поривом свіжого вітру чи пошматована якимось внутрішнім неспокоєм, хмарна завіса закрутилась і на мить розсунулась; і тоді Фродо побачив чорні, чорніші й темніші за тіні, які огортали його, жорстокі шпилі та залізну корону верхньої башти Барад-дура. Лише на одну мить, мов із якогось величезного вікна на неймовірній висоті, на північ ударив червоний промінь, пронизливий погляд Ока, а потім завіса знову замкнулась і жахливе видіння зникло. Око не дивилося на них: воно було звернуте на північ, де стояли біля воріт капітани Заходу, і туди була спрямована вся лють Сили, що готувалася завдати смертельного удару; та Фродо в цю жахливу мить повалився на землю, ніби смертельно поранений. Рука його потяглася до шиї.
Сем опустився біля нього на коліна. Він почув слабкий, ледве чутний шепіт Фродо:
— Поможи мені, Семе! Семе, поможи! Втримай мою руку! Я не маю сили.
Сем схопив руки господаря, склав долонею до долоні й поцілував, і так тримав їх обережно у своїх руках. Раптом він подумав: «Він помітив нас! Усе, все пропало. Отак, Семе Правоноже, кінець усьому».
Він знову звалив Фродо собі на спину, притуливши його руки до своїх грудей, ноги ж господаря вільно звисали. Тоді Сем схилив голову і рушив стежкою вгору. Іти було не так легко, як він собі уявляв. На щастя, останнє виверження — тоді, коли Сем стояв на Кіріт-Унґолі, — вилило вогняну лаву здебільшого на південний і західний схили і дорогу не завалило. Однак у багатьох місцях вона обсипалася чи розтріскалася. Трохи піднявшись на схід, вона різко завернула назад і пішла в західному напрямку. Там, на закруті, вона глибоко врізалася в уламок вивітреної породи, колись давно виверженої з горнила Гори. Задихаючись під ношею, Сем пройшов закрут, і тієї ж миті краєчком ока він помітив, як зі скелі щось покотилося, мов невеликий чорний камінь, який Сем, мабуть, ненароком зачепив.
Раптом велика вага впала на нього зверху, він упав долілиць, обдираючи долоні, які все ще тримали руки господаря. Тут він зрозумів, що трапилося, бо почув над собою ненависний голос.
— Злий хаззяїн! — просвистів голос. — Злий хаззяїн дурить нас, дурить Смеаґола, ґолум. Не можна ссюди йти. Не можна пссувати Сскарб. Віддай його
