Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Його розум звільнився від усіх хитросплетінь страху та підступів, від усіх військових планів і воєн; і всім його володінням пробіг трепет, затремтіли його раби, армії зупинились, і воєначальники, раптом позбувшись керівництва єдиної волі, здригнулись і розгубилися. Бо про них забули. Усі думки та воля Темного Володаря, котрий панував над ними, тепер були звернені до Гори. На його заклик, розвернувшись зі страшним, приреченим криком, швидше від вітру полетіли Назґули, Примари Персня, бурею помчавши на південь до Фатум-гори.

Сем звівся на ноги. Голова крутилася, кров із розбитого чола заливала очі. Навпомацки він пішов уперед і тут побачив дивне та страшне видовище. На краю безодні Ґолум як навіжений бився з невидимим ворогом. Він кидався туди-сюди: то майже над самою прірвою, то відсуваючись подалі, падаючи на землю, встаючи, знову падаючи. І постійно він сичав, не промовляючи ні слова.

Унизу люто розгорілися вогні, спалахнуло червоне сяйво, й усю печеру наповнили світло та жар. Раптом Сем побачив, як довгі руки Ґолума потяглися до рота; білі ікла зблиснули, а тоді клацнули. Фродо закричав, і ось він з'явився, на колінах над самим краєм безодні. А Ґолум, пустившись у несамовитий танець, тримав у піднятій руці перстень, усе ще надягнутий на палець. Перстень сяяв так, мовби і справді був викуваний із живого вогню.

— Мій Скарб, Дорогесенький! — викрикував Ґолум. — Дорогесенький! Мій, о мій!

І так, пожираючи очима здобич, він ступив задалеко, спіткнувся, на мить хитнувся на краю безодні, а тоді з вереском полетів униз. З глибини пролунало його останнє завивання: «Дорогесенький!» — і Ґолума не стало.

Зчинився шум, страшно заревіло. Полум'я підскочило під саме склепіння. Рокотання переросло у страшний гуркіт, і Гора затряслася. Сем підбіг до Фродо, підхопив його і потягнув до виходу. І там, на темному порозі Саммат-Науру, на нього найшли такий подив і такий жах, що він забув про все на світі й закам'янів.

На коротку мить перед ним завихрилася хмара, а посеред неї — вежі та мури, високі, мов гори, збудовані на високому хребті над глибочезними безоднями; бастіони та підземелля, глухі темниці, мов стрімкі скелі, та розчинені ворота зі сталі й адаманту, — а тоді раптом усе зникло. Вежі впали, і гори подалися; мури розсипалися на порох; високі спіралі диму та стовпи пари почали підніматись угору, все вище і вище, аж поки, ніби величезна хвиля, не перекинулись і не затопили всю рівнину мутною піною. І тоді нарешті над усім краєм загуркотіло, далі оглушливо затріщало та заревло; земля здригнулася, рівнина здулась і тріснула, Ородруїн загойдався. Вогонь вихопився з його розколотої вершини. Грозове небо прорізала блискавка. Чорна злива батогами захльостала на землю. І в саме серце цієї грози з криком, що перекривав усі інші звуки та розривав хмари, гарячими блискавицями вдерлися Назґули і, спіймавшись у вогняній руїні гір і неба, спалахнули, згоріли та зникли.

— Ну, ось і кінець, Семе Правоноже, — мовив голос поруч із ним. Це сказав Фродо, блідий і виснажений, однак був він самим собою; і в очах його світився спокій, а не напруження волі, не безум і не страх. Тягар упав із його плечей. Поруч зі Семом стояв дорогий господар колишніх світлих днів у Гобітоні.

— Господарю! — крикнув Сем і впав на коліна. Попри все руйновище цього світу, на мить він відчув лише велику радість. Тягаря немає. Господаря врятовано, він знову став самим собою, і він вільний. І тут Сем помітив скалічену закривавлену руку. — Бідна рука! — сказав він. — А я не маю чим перев'язати, і ліків жодних. Я би віддав цілу свою руку. Та зате він уже пропав, пропав навіки.

— Так, — сказав Фродо. — А ти пам'ятаєш слова Ґандалфа: «Навіть Ґолум може ще зіграти певну роль»? Якби не він, Семе, я би не зміг знищити Перстень. Подорож виявилася би даремною, навіть якби ми всі загинули. Тож пробачмо йому! Бо завдання виконано, й усьому кінець. Я дуже радий, що ти зі мною. Тут, коли все закінчилося, Семе.

IV. Кормалленське Поле

Навколо пагорбів вирували війська Мордору. Капітани Заходу тонули у бурхливому морі. Слабко світило багряне сонце, крила Назґулів відкидали на землю тіні смерті. Араґорн стояв під знаменом, мовчазний і суворий, ніби витав думками у справах давно минулих чи далеких; але очі його сяяли, мов зорі, тим яскравіше, чим темнішою ставала ніч. На самій вершині стояв Ґандалф у білосніжних шатах, і тінь не зачіпала його. Натиск Мордору хвилею розбивався об оточені пагорби, голоси ревіли, як прибій, серед брязкоту зброї.

Раптом Ґандалф здригнувся, неначе йому щось привиділось, і обернувся на північ, до блідих і чистих небес. Тоді він здійняв руки і крикнув дзвінким голосом, що перекривав гамір бою:

— Орли летять!

І безліч голосів закричала у відповідь:

— Орли летять! Орли летять!

І війська Мордору подивились угору, не розуміючи, що несе зі собою цей знак.

І в небі з'явилися Ґвайгір Боривітер і брат його Ландровал, найвидатніші з орлів Півночі, наймогутніші нащадки старого Торондора, який звив гніздо на неприступних вершинах Окружних Гір, коли Середзем'я було молоде. За ними, гнані вітром, стрункими лавами мчали всі їхні піддані з північних гір. Вони накинулися просто на Назґулів, різко знизившись із вишини, і їхні широкі крила прошуміли, мов ураган.

Але Назґули, раптом зачувши жахливий поклик із Темної Вежі, розвернулись і зникли в тіні Мордору; і тієї хвилини всі війська Мордору здригнулися, сумнів стиснув їхні серця, сміх завмер у горлянках, руки затрусились, опускаючи зброю. Сила, що гнала їх уперед і сповнювала ненавистю і люттю, похитнулася, її воля покинула їх; і тепер в очах ворогів вони побачили власну смерть і вжахнулися.

Тоді капітани Заходу голосно закричали, бо у глибині темряви серця їхні наповнила нова надія. З оточених пагорбів лицарі Ґондору, вершники Рогану, дунадани Півночі стрункими шеренгами пішли на заціпенілих ворогів, врізаючись у натовп гострими списами. Та Ґандалф підняв руки і знову крикнув чистим голосом:

— Стійте, воїни Заходу! Стійте і чекайте! Настав час фатуму!

І ще не встиг затихнути його голос, як земля захиталась у них під ногами. Тоді високо вгору, понад Вежами Чорної Брами, вище від гір злетіла до неба неосяжна темрява, пронизана вогнем. Земля застогнала та задвигтіла. Вежі Зубів