Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Сем різко підвівся і миттю вихопив меч, але вдарити не зміг. Ґолум і Фродо сплелися в один клубок. Ґолум дряпав хазяїна, намагаючись дотягнутися до ланцюжка та Персня. Мабуть, лише це могло розбудити гаснучі жарини серця та волі Фродо — напад, спроба силою відібрати його скарб. Він відбивався з несподіваною люттю, що здивувала не тільки Сема, але і Ґолума. Та все одно не відомо, чим би все закінчилося, якби сам Ґолум не змінився; жахливі стежки, якими він блукав на самоті, без їжі та води, гнаний жадобою та страхом, залишили на ньому страшні відбитки. То була худа, виснажена, жалюгідна істота — самі кістки та жовта зів'яла шкіра. Очі дико горіли, та сила його чіпких рук уже не могла зрівнятися зі злобою. Фродо скинув його й підвівся, тремтячи всім тілом.

— Геть, геть! — крикнув він, притиснувши руку до грудей і схопивши Перстень під шкіряною сорочкою. — Геть, повзуча потворо, геть із дороги! Твій час закінчився. Ні зрадити, ні вбити мене ти вже не зможеш.

І раптом, як уже було під Емін-Муїлом, Сем побачив двох супротивників іншими очима. Скорчена постать, мов тінь живої істоти, зруйнована та розбита, але все ж сповнена огидної жадоби й люті; а перед нею стояла друга, сувора, недоступна милосердю, вдягнута у біле, а на грудях у неї було коло вогню. З полум'я прозвучав безжальний голос:

— Забирайся, не зачіпай мене! Якщо хоч раз доторкнешся до мене — сам загримиш у Провалля Фатуму.

Скорчена істота відступила, в засліплених очах горіли жах і — водночас — невситима жадоба.

Тоді видіння розвіялось, і Сем побачив, що Фродо стоїть, притискаючи руку до грудей, і важко дихає, а біля його ніг — Ґолум, на колінах і впершись у землю розчепіреними пальцями.

— Обережно! — крикнув Сем. — Він зараз стрибне! — Сем ступив уперед, замахнувшись мечем. — Швидше, господарю! Біжіть! Біжіть! Часу обмаль. Я сам упораюся з ним. Швидше!

Фродо подивився на нього мовби здалеку.

— Так, я мушу йти, — сказав він. — Прощавай, Семе! Тепер справді всьому кінець. На Фатум-горі звершиться фатум. Прощавай!

Він обернувся й пішов, поволі, та випроставшись, крутою стежкою вгору.

— Ну, ось! — сказав Сем. — Нарешті я з тобою поквитаюся!

Він скочив із мечем, готовим до бою. Але Ґолум не ворухнувся. Він розпластався на землі і плакав.

— Не вбивай нас, — схлипував він. — Не ріж нас цим жахливим жорстоким залізом! Дозволь нам іще пожити, так, іще трішки. Пропали, пропали! Ми пропали. Дорогесенький загине, ми загинемо, так, розсиплемось на порох. — Довгими кощавими пальцями він запорпався в попіл на стежці. — Розссиплемоссь! — просвистів він.

Семова рука здригнулася. Він палав гнівом при одній згадці про все заподіяне зло. Було би справедливо зарубати цю підступну кровожерну істоту, справедливо та безліч разів заслужено; крім того, тільки так можна було вберегтися від Ґолума. Та глибоко в серці бриніло щось, що стримувало Сема: він не міг ударити це створіння, яке лежало в поросі, покинуте, зруйноване, мерзенне. Він сам, хоч і зовсім недовго, ніс Перстень і тепер здогадувався про страждання виснажених душі й тіла Ґолума, поневоленого Перснем, неспроможного вже ніколи знайти спокій чи полегшення в житті. Але Сем не знаходив слів, аби виразити те, що відчував.

— Ох ти ж проклятий, тварюко смердюча! — сказав він. — Забирайся! Геть звідси! Дав би тобі копняка, але торкатися гидко; забирайся. Бо таки заріжу тебе, так, цим жахливим, жорстоким залізом.

Ґолум став на всі чотири й відповз на кілька кроків, а потім обернувся й, оскільки Сем уже намірявся його копнути, кинувся стежкою вниз. Сем тут же забув про нього. Він раптом згадав про господаря. Глянув угору, але того не було видно на стежці. З усіх сил, які залишилися, він поплентався дорогою вгору. Якби Сем озирнувся, то помітив би, що Ґолум трохи опустився, а потім повернув назад і з несамовитим блиском в очах швидко, але обережно, поповз за ним скрадливою тінню між камінням.

Стежка вела вгору. Невдовзі вона знову повернула на схід і, вклинившись у схил конуса, вивела до темних дверей у Горі, до дверей Саммат-Науру.

Далеко на півдні, пронизуючи дим та імлу, загрозливо горіло сонце, розмитий блякло-червоний круг; але весь Мордор лежав довкола Гори, як мовчазна, загорнута в тінь пустеля, очікуючи смертельного удару.

Сем підійшов до роззявленого отвору і зазирнув усередину. Там було темно та гаряче, й підземний гуркіт стрясав повітря.

— Фродо! Господарю! — покликав він.

Ніхто не відповів. Він постояв хвилину, серце його билося від страху, а тоді ввійшов. Тінь ковзнула за ним.

Спершу не було видно нічого. У відчаї Сем дістав фіал Ґаладріель, але в його тремтячій руці світло було слабке та холодне і не розсіювало задушливої темряви. Сем ступив у саме серце володінь Саурона й у кузню його стародавньої могутності, найбільшої в Середзем'ї; всі інші сили тут слабшали. Сем боязко зробив кілька непевних кроків у темряву, і раптом знизу у високе склепіння вдарила червона блискавка. Сем побачив, що він у довгій печері чи тунелі, що вгризався в димний конус Гори. Та зовсім близько долівку та стіни прорізала глибока тріщина, з якої било червоне світло, то розгоряючись, то стишуючись до темряви; і з глибини долинав невпинний гуркіт, ніби там працювали величезні машини.

Знову спалахнуло світло, і там, на краю безодні, біля самого Провалля Фатуму, стояв Фродо, чорна постать супроти сяйва, напружений, прямий, але нерухомий, мов закам'янілий.

— Господарю! — крикнув Сем.

Тоді Фродо ворухнувся і заговорив чітким голосом, направду, так чітко і владно, як не говорив ніколи, і голос його піднімався над гудінням і шумом Фатум-гори, відбиваючись від склепіння та стін.

— Я прийшов, — сказав він. — Але я волію не робити того, заради чого прибув сюди. Я так не вчиню. Перстень мій!

І раптом, надягнувши Перстень на палець, він зник Семові з очей. Сем хапнув ротом повітря, та крикнути не встиг, бо вмить трапилося багато подій.

Сильний удар у спину збив Сема з ніг і відкинув убік, так що він гепнувся головою об долівку, а через нього перескочила темна тінь. Ураз в очах Сема потемніло, й він знепритомнів.

А коли Фродо надягнув Перстень і назвав його своєю власністю, вдалині й навіть у Саммат-Наурі, в самому серці володінь Сили Барад-дура, все здригнулось, і Вежа задрижала від самого підземелля до гордої та гострої верхівки. Темний Володар раптом побачив Фродо, і його Око, пронизавши пітьму, зазирнуло через рівнину у двері, ним же