Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Він повернувся до Фродо, відрізав частину ельфійської мотузки на пояс для господаря і туго обв'язав її довкола сірого плаща. Решту мотузки старанно згорнув і поклав назад до торби. Крім цього, взяв зі собою тільки залишки ельфійського хлібця та флягу. На поясі висіло Жало, а ще в кишені його сорочки він сховав фіал Ґаладріель і маленьку скриньку, яку вона йому подарувала.

Нарешті вони повернулися обличчям до Гори і рушили в путь, уже не ховаючись, зосереджуючи волю й останні сили на одній меті — йти вперед. У сутінках понурого дня навіть у цьому настороженому краю мало хто міг помітити їх, хіба що дуже зблизька. З усіх слуг Темного Володаря тільки Назґули могли попередити його про загрозу, що проповзала, маленька, та непохитна, в саме серце його пильнованих володінь. Однак Назґули та їхні чорні крила мали інше завдання: їх послали стежити за просуванням капітанів Заходу, і туди ж звернулась увага Темної Вежі.

Того дня Семові здалося, що до господаря повернулися сили, і набагато більші, ніж це можна пояснити простим полегшенням їхньої ноші. Спершу вони пішли набагато швидше, ніж Сем очікував. Місцевість була нерівна та непрохідна, та все ж вони покрили велику відстань і наблизилися до Гори. Але до кінця дня, коли тьмяне світло згасло, Фродо знову згорбився і почав спотикатися, наче зайві зусилля вичерпали залишки його сил.

На останньому привалі він опустився на землю і ледве прошепотів: «Пити хочу, Семе», — й уже не сказав ані слова. Сем дав йому води; у флязі залишився тільки один ковток. Сам він пити не став, і щойно їх накрила мордорська ніч, тільки і думав, що про воду; всі річки, струмки та джерела, які він коли-небудь бачив, у затінку верб чи в сяйві сонця, переливались і дзюрчали, краючи душу, перед його осліплими від темряви очима. Він відчував під ногами вологий намул Порічного Ставу, де гуляв із Радком Хатоном, Томом і Кирпою та сестрою їхньою Розою. «Та це було давно, — зітхав він, — і далеко. А дорога додому, якщо вона ще є, проходить повз Гору».

Заснути він не міг і став сперечатися сам зі собою.

— Ось поглянь: досі все йшло краще, ніж ти очікував, — сказав він упевнено. — Принаймні добрий початок. До привалу ми пройшли півдороги. Ще один день — і все.

І замовк.

— Не дури себе, Семе Правоноже, — відповів він собі. — Ще одного такого дня він не пройде, якщо взагалі підведеться на ноги. І ти сам не зайдеш далеко, віддаючи йому всю воду та майже всю їжу.

— Я ще можу далеко зайти, і я піду!

— Куди?

— До Гори, звісно.

— А потім що, Семе Правоноже, що потім? Що робитимеш, коли туди доберешся? Сам він не вдіє нічого.

Сем засмутився, усвідомивши, що на це питання відповіді в нього нема. Він не знав, що треба робити. Про своє завдання Фродо говорив мало, а Сем лише приблизно здогадувався, що Перстень треба якось кинути у вогонь.

— Провалля Фатуму, — пробурмотів він, пригадавши стару назву. — Ну, господар, мабуть, знає, де воно, а я — ні.

— Отож! — була відповідь. — Усе безнадійно. Він сам так сказав. Ти дурень, що все сподіваєшся і пнешся зі сил. Не був би ти такий упертий, давно б уже лягли вдвох і заснули навіки. Але ти все одно помреш — тільки би не в муках. Краще вже лягай і здавайся. Все одно не дійдеш до вершини.

— Дійду, навіть якби від мене лишилися самі кістки, — сказав Сем. — І пана Фродо донесу, хоч би і надірвався. Тож досить балачок!

Тієї ж миті Сем відчув, як під ним задрижала земля, і почув низький віддалений гуркіт, ніби загриміло під землею. Червоний язик полум'я спалахнув під хмарами і згас. Гора також спала тривожно.

Останній відрізок шляху на Ородруїн був суцільною мукою, якої Сем і уявити раніше не зміг би. Все тіло боліло, а в горлі так пересохло, що він не міг проковтнути ні шматочка хліба. Було і далі темно, й не лише тому, що диміла Гора: здається, насувалася гроза, і на південному сході, вдалині під чорними хмарами, спалахували блискавиці. Найгірше, що повітря було насичене випарами; дихати було боляче та важко, гобітів нудило, вони заточувались і часто падали. Та все ж воля їхня не слабшала, і з останніх сил вони піднімалися й ішли далі.

Гора підкрадалась усе ближче, аж доки, якби вони підняли обважнілі голови, не заступила весь краєвид, забовванівши перед ними: здоровенне громаддя попелу, шлаку та обпаленого каменю, з якого просто у хмари стримів прямовисний конус. Перш ніж денні сутінки перейшли в чорну ніч, вони доповзли до самого її підніжжя.

Фродо зі стогоном упав на землю. Сем сів поруч. Він стомився, та, як не дивно, йому полегшало й у голові прояснилося. Сумніви вже не мучили його. Він знав уже всі докази відчаю і слухати їх іще раз не хотів. Тепер лише смерть могла його зупинити. Йому навіть спати не хотілося, зате він усвідомлював, що треба бути обережним. Він знав, що всі лиха та небезпеки тепер сходилися в одній точці: наступний день буде вирішальний — день останнього зусилля або загибелі й останнього подиху.

Та коли ж він настане? Ніч здавалася нескінченною, час неначе зупинився, хвилини за хвилинами завмирали, не складаючись у години, не приносячи змін. Сем уже подумав, що запанувала ще одна темрява і день уже ніколи не прийде. Урешті, він намацав руку Фродо. Вона була холодна і тремтіла. Його господар трусився від холоду.

— Не треба було викидати ковдри, — пробурмотів Сем.

Він ліг поруч із Фродо, намагаючись зігріти його руками й тілом, і заснув. Коли заяснів тьмяний світанок останнього дня їхнього шляху, вони спали, притулившись один до одного. Західний вітер ущух напередодні, а тепер піднявся з півночі й дедалі міцнішав; світло невидимого сонця поволі просочувалось у тінь, де лежали гобіти.

— Ну, ходімо! Останній ривок! — сказав Сем, спинаючись на ноги. Він нахилився над Фродо та обережно розбудив його.

Фродо застогнав; зібравши всі сили, він піднявся, та потім знов упав на коліна. Він ледве підвів очі на темні схили Фатум-гори, що височіла над ним, а тоді поповз уперед на чотирьох.

Сем із жалем дивився на нього, серце його обливалося сльозами, та запалені очі залишалися сухими.

— Сказав, що понесу його, хоч би й луснув, — пробурмотів він, — то й понесу! Слухайте, пане Фродо! — гукнув він. — Тягар ваш нести