Сакрал - Ірина Хомін

— Але спочатку треба розібратися з духами, — продовжила вголос власну думку.

Борис стрепенувся. Бажання захистити хвилею рвалося з душі.

— Ми розберемося з ним. Нас двоє, а ВОНО одне! — намагався пожартувати. — Я ж поряд, і тому все буде гаразд…

І знову замовкли.

Тихе і невловиме торкнулося душ. Вона не здогадувалася, що це. Не могла визначити і зрозуміти. А він не вірив собі. Перечив і гнав думки геть, намагаючись залишатися вірним пам'яті Діни.

— Ви з Валентином, мабуть, такі щасливі, адже ви одружуєтеся! — раптово для себе сказав Борис.

— Щасливі? — Од несподіванки Тереза підвелася з землі і сіла, спершись на березу. — Я не знаю, чи можна вжити подібний термін щодо нас з Валентином. Ми знаємо одне одного багато років, але… таке враження, що він окремо і я окремо. Звичайно, ми можемо створити сім'ю, прагнемо до цього… Особливо він. Але після шлюбу ми й надалі залишимось окремо.

«Чужими», — поставив свій діагноз Борис.

Та зненацька настрій Терези змінився.

— Він кохає мене. Я в цьому впевнена. Хіба можна бути нещасливою з людиною, яка тебе кохає? Він завжди дбатиме про сім'ю, забезпечить і мене, і дітей усім необхідним. Допоможе у вирішенні усіляких проблем. А я завжди займатимусь лише мистецтвом. Хіба не чудово? Звичайно, ми будемо щасливі.

Тереза намагалася переконати саму себе, але такий проникливий і розумний Борис цього не помітив. Раптом чомусь зник настрій. Мабуть, через смуток за Діною. Щоразу, коли дивився на щасливі подружні пари, сумував за своєю мертвою коханою. І зараз так само. Тереза описала тихе сімейне щастя, якого в нього вже ніколи не буде. А в неї буде, і він, Борис, зробить усе можливе, щоб її мрії збулися. Вона стане відомою художницею, а він буде нею пишатися.

— Я цілу ніч просиділа за комп'ютером, шукала інформацію про… НЬОГО.

— Чому так раптом?

— Виявилося, батько зберіг деякі мамині нотатки. А вони — суцільний шифр. Неможливо розібратися, от я й вирішила подивитися, що які символи означають. Мало що знайшла.

— З собою не взяла? — уточнив Борис.

— Ні.

Задивившись у небо всередину масивних хмар, Борис ліг на спину і, обдумавши якусь явно важливу справу, мовив:

— Буде дощ.

Вражена тим, що Борис перевів мову на таку дрібницю, Тереза враз підвелася і почала збиратися.

— Мені сьогодні ще в Оперний, — пояснила, шукаючи взуття.

— Хіба Валентин у місті?

— Ні. Я йду з іншою людиною.

— Ти йому зраджуєш?

Тереза від несподіванки завмерла. З чого він зробив такий висновок?

— Це суто ділова зустріч. З неприємним для мене типом, який хоче показати, які в нього впливові друзі. А що?

На мить здалося, що Борис полегшено зітхнув. Так хвилюється за Валентина? Незрозуміла реакція.

— Ти ж проведеш мене чи залишишся так лежати на покривалі?

— Проведу.

Уже коли допоміг Терезі сісти на коня, Борис обережно спитав:

— Ти не помічала біля себе… дивних людей, які незвично поводяться? Останнім часом.

Тереза лише засміялася:

— Останнім часом я не бачу біля себе жодної нормальної людини. Весь світ спав з розуму.

Борис, не кваплячись, прилаштував рюкзак з речами до сідла і так само неспішно скочив на коня. Його щось мучило, таке враження, ніби хотів би щось сказати, але не знає як…

Дівчину тривожило таке становище, але думки самі по собі переривалися зауваженням, що Борис вправно керує конем, чудово тримається в сідлі, їй подобалася його манера висловлювання, його ніжна турбота…

А тим часом Борис вів далі:

— ВОНО вирвалося на волю. За межу. І набуває сили. Я не можу визначити наскільки, але невдовзі ВОНО матиме владу над людьми. Переважно далекими від Бога, їхніми душами легше заволодіти.

— Навіщо ЙОМУ душі?

— ВОНО ними живиться. А тіла використовує. Просто я хочу, щоб ти була обережною, ВОНО може прислати по тебе… тіла.

Грудка страху застрягла в горлі Терези, вона важко переборола легке тремтіння рук, та все ж таки витиснула з себе посмішку і спитала:

— Навіщо йому когось присилати, коли ВОНО може прийти само?

— Якби ВОНО приходило, — Борис пригнувся, обминаючи гілля дерев, — тебе вже не було б…

— Але ВОНО приходило, — впевнено заявила Тереза.

Стривожено озирнувшись на дівчину, Борис пришпорив коня, поглядом пропонуючи Терезі зробити те саме. За двадцять років Борис жодного разу не бачив демона, якого намагався ізолювати від світу, а тут Тереза заявляє, наче він навідувався до неї. Так спокійно говорить… Невже вона його апостол?

— І яке ВОНО?

— Що?

— Сила, демон, він, воно, давнє божество, називай його як хочеш, суть не міняється.

Вперше за весь період Тереза зрозуміла, що Бориса можна досить легко розізлити. Але що такого вона зробила?

— Він, демон, він… дуже холодний. Як смерть.

— Ти знаєш, яка смерть?

— Ти коли-небудь торкався мерців?

Борис кивнув.

— Уяви собі, що таким холодом обклали все тіло…

Бориса аж зморозило.

— І… чого він хотів?

— Не знаю.

До болю затиснувши вуздечку в руках, Борис раптом зрозумів, що вона потрібна демону. Ні, вона не може бути апостолом — Марта передала хрестик, аби захистити дитя. Судячи з розповіді медсестри, вона багато знала і не могла вимагати захисту для… апостола.

— Що сталося з твоєю матір'ю?

— Схоже, вона пішла зі світу по своїй волі, — ледь чутно мовила Тереза.

Тихий шелест листків намагався привернути увагу до цього світу. Справжнього. Нормального. Одноликого. Вирвали з пекла, в яке штовхнула доля. За них