Сакрал - Ірина Хомін
Для неї…
— Жаль, на деревах в таку пору не цвітуть квіти, — раптом сказала Тереза.
— Чому?
— Можливо, я прямо зараз знайшла б своє кохання, — нагадала про недавно почуту легенду про любов і відламала гілочку, повз яку проїжджала.
Вона все ще була дитиною. Грайливим кошеням, яке вигадувало ігри і вірило в них. От начебто недавно вона була така чужа та незнайома, і почуття до Діни не минули, а якесь тепло заливало душу, мов бальзам рани, і хотілося стиснути зуби, щоб не вирвалися слова подиву і прохання залишитися поряд.
— У тебе вечір сьогодні зайнятий, так?
Інтонація в його голосі примусила Терезу озирнутися і призупинити коня. Весь її вигляд питав — може, він хоче щось запропонувати, запросити кудись…
Але Борис враз схаменувся:
— Завтра привезеш мені записи Марти. Розбиратимемо разом.
Вона розчаровано кивнула.
Авжеж. А чого хотіла? Справжніх почуттів? Бути коханою і кохати? Втекти від шлюбу, що перетворить життя на існування, відчуття непотрібності та безкінечного очікування старості?
Але ще на одне питання вона справді не могла знайти відповіді: «Чому це її турбує?»
* * *Коротка на бретельках сукня кольору кави та босоніжки на високих підборах — оце весь вишуканий гардероб на сьогоднішній вечір. На прем'єру в театр одягають одне, на ділову зустріч — інше. Її примусили поєднати те й друге.
Давно вже не було такого почуття небажання, як зараз. Хоч вовком вий, не хотіла нікуди йти. Не бажала ні виставки, ні знайомства з можливим партнером. Навіть проходячи повз телефон, зупинилася і задумалася, а чи не дзеленькнути Валентину, нехай влаштує ту кляту виставку, а вона тільки віддасть картини? Але переборола лінь та почуття безпорадності і вийшла з квартири.
Біля входу її чекало сріблясте «Ауді», що його віддав у тимчасове користування Борис. Подумки Тереза завважила, що до вечірньої сукні воно пасує значно більше, ніж її рідна «Таврія». її цікава й заздрісна сусідка критично оглянула авто й саму Терезу і з незадоволеним виглядом посунула в під'їзд.
Настрій Терези після таких оглядин трохи зіпсувався. Люди взагалі дивні створіння. Так багато говорять про прагнення до добра, про заповіді, про «не суди» та про заздрість. Але чомусь завжди ті, хто найбільше кричить, найбільше й творить лихо.
За якийсь час Тереза вже не думала про те, як не хочеться їхати в Оперний, а зосередилася, як таки потрапити на зустріч. Ніколи не бачила такої кількості пробок на автомобільних шляхах. Як на зло, почав накрапати дощ, а вона не взяла парасолі, сукні — гаплик. Не кажучи вже про її вигляд у цілому.
— Що ж ви! — дорікнула навколишнім машинам, коли на черговому перехресті довелося чекати хвилин десять.
Мокрий асфальт та потоки на склі не віщували нічого доброго.
Вона поклала руки на кермо і спересердя подумала, що одним партнером більше, одним менше — гірше не стане. Не дочекається, то й прапор йому в руки.
Глянувши на годинник, зрозуміла, що прем'єра почнеться без неї. А отже міф про її пунктуальність у бізнес-колах похований назавжди. У крайньому разі, доведеться шукати нового партнера для співпраці. І раптом стало байдуже. Як не дочекається, вона сяде в авто і поїде до Бориса. Знову дощ, вона знову змокне, прийме гарячу ванну і вип'є теплого вина…
Коли вона нарешті дійшла до входу в театр, її сукня була наполовину мокра, а біля дверей її чекав невисокий кремезний мужчина років тридцяти, може, трішки більше.
«Це не може бути він. То хтось інший», — благала долю.
Так хотілося… до іншого.
— Добрий вечір. Щось трапилось? — Турбота в голосі Дарсова дратувала.
Він пізнав її. Але Тереза пригадати його не могла.
— Добрий вечір. Ви…
— Олег Дарсов. Я бачив вас на одній з вечірок художників. Така дівчина, як ви, не може не запасти в душу, та на мене ви навіть не глянули.
«Нічого страшного», — крутилося на язиці, але натомість Тереза тільки мило посміхнулася.
— Прем'єра вже почалася. Та, бачу, чашка гарячого чаю або кави вам зараз більш потрібна, — зауважив Олег, коли вони ввійшли до зали, — спустимося в кафе.
— Так, — із вдячністю відповіла Тереза.
У принципі, він не такий поганий. Можливо, співпраця в них таки вийде. Елегантно вбраний, з манерами… Може, візьме на себе частину обов'язків.
Коли вони нарешті сіли за столик і замовили каву, Олег відразу ж перейшов до справи.
— Якщо вірити чуткам, ви нещодавно втратили велику частину робіт?
— Так, їх мені знищили.
— Ви заявили в органи?
— Навряд чи вони мені допоможуть. Та й… — Тереза осіклася.
— Що «та й»?
— Якби можна було заявити в божественну канцелярію, саме так і зробила б!
Вона весело засміялася, впевнена, що Олег не зрозуміє, про що йдеться, і теж посміється. Але його серйозний погляд і кам'яний вираз обличчя змусили сміх розтанути, як сніг весною.
— Чого ви?
— З такими речами не жартують, Терезо!
— Ви про картини? Я ще намалюю!
Дарсов промовчав.
— Послухайте, не можна бути таким серйозним! Усміхніться, може, мені тепліше стане!
І він усміхнувся. Спочатку натягнуто, а потім начебто щиро. Більше того, запропонував свій піджак, аби вона хутчіше зігрілася. Навіть сам натягнув на плечі.
— Вам, мабуть,
