Сакрал - Ірина Хомін
Тереза нічого не могла зрозуміти. Але більше сушила голову над тим, звідки подібні речі може знати Рома. Навряд чи викладають таке в універі. Дядько?
— Ставши одним із нас, ВОНО зможе керувати нами, — закінчувала Рома, — це страшна сила, лише Бог може перемогти ЙОГО.
— А чому не переможе?
— Це складно… — тихенько мовила Рома. — Якби не людська дурість, ВОНО ніколи б не мало сили… Але наприкінці, коли настане час Великого Суду, все стане на свої місця.
Потягнувшись у кріслі, Тереза солодко заплющила очі: тільки тепер вона відчула, як сильно хоче спати. Нерви, комп'ютер, безсонна ніч — все поставило свій відбиток і тягнуло її у тимчасове миле забуття. Хоча б на кілька годин. І так з заплющеними очима вона раптом усвідомила, що незнайоме дівчисько розповіло їй значно більше, ніж вона дізналася від усієї решти, разом узятої.
— Рома, звідки ти стільки знаєш? Тільки не говори про університет. Не повірю.
— І правильно зробиш, — відповіла та, відходячи від столу, — дядько розповідав, але він раптом помер. І я не знаю від чого. Не знаю, як це пояснити, але… — Рома підійшла до крісла перед столом і сперлася на спинку ліктями. — Розумієш, він мене виховав, а коли його не стало, я захотіла дізнатися побільше про це, тому пішла на філософію… На життя не скаржуся. Моя майбутня спеціальність мені подобається, робота теж. У мене все гаразд… ти можеш похвалитися тим же?
Тереза задумалася. Чітке запитання. І треба негайно відповісти «так», але… Ніколи не знала спокою в житті, постійно шукала чогось, сама не знала, що саме, здавалося, мистецтво може стати смислом життя, та чогось бракувало. Постійно це зрадливе «але».
— Так, — збрехала Тереза і чомусь подумала про власну маму. — Я маю роботу, власне хобі, я митець — малюю картини, в мене заможний батько і досить забезпечений наречений. Що ще потрібно?
Як для доказу високого рівня забезпечення Валентина, Тереза обвела поглядом зі смаком обставлений дорогими меблями кабінет.
Рома простежила за поглядом Терези, але замість заздрості в її очах з'явилася жалість.
— Ти щаслива?
Ні! О Господи, як на світ просилося «ні»! А ще німий крик про допомогу! Вічно заклопотаний батько, пихатий самовдоволений наречений, матір-убивця і демон, що полює на неї.
Як же хотілося од відчаю кричати!
Вона промовчала.
Чим може допомогти Рома?
Вона підвела погляд на свою нову знайому і помітила в її очах, та й в усій постаті, щось не по роках зріле, серйозне, доросле. Щось дуже мудре, затягнуте в оболонку вісімнадцятирічної дівчини.
Але то була лише мить.
Потім Рома підійшла до столу, взяла в руки кілька папірців, розглянула їх і мовила:
— Я знаю, про що тут йдеться. Але… мені потрібно пригадати. До того ж я поспішаю. — Дівчина з тривогою подивилася у вікно. — Коли ти матимеш вільний час для зустрічі?
«Дивна вона, — подумала Тереза. — Зараз глупа ніч, а вона кудись поспішає. І зустріч пропонує, наче власними справами не завалена».
— Не знаю, — відповіла вголос.
Хотілося позбутися нової знайомої. Назавжди.
«Жасмін» кивнула. Невпевнено поклала пожовклі від старості папери на місце і раптом усміхнулася:
— До побачення.
— До побачення, — відповіла Тереза, а коли Рома вийшла, додала: — Світ зійшов з розуму. А може, то я така дивна?
За кілька хвилин світло настільної лампи стало не таким різким, а монітор якось незначно помутнів. Озирнувшись через плече, Тереза зрозуміла причину такої зміни — надворі світало.
* * *Близько п'яти годин сну вистачило, щоб зняти втому і набути божеського вигляду. Може б, і більше поспала, але безжалісний телефон своїм дзвінким тоненьким надокучливим голосом розривав навколишню тишу.
— Алло, — спросоння мовила в слухавку.
— Вибачте, — почулося на іншому кінці дроту, — не думав, що ви ще спите, вже обід і сонце в зеніті…
— А з ким я розмовляю? — безцеремонно обірвала незнайомого Тереза.
— Мене звуть Олег Дарсов. Навряд чи ви мене пам'ятаєте…
Дарсов, Дарсов… Тереза справді не могла нікого згадати з таким прізвищем, проте їй не дали часу на спогади.
— Кажуть, ви шукаєте партнера для виставки. В мене є чимало робіт, і я справді зацікавлений у нашій співпраці. Бачив ваші картини, вони чудові. Думаю, наш спільний проект матиме великий успіх.
«Наш спільний», — подумки повторила Тереза.
Вона стільки намучилася, а тепер «наш спільний». Але це шанс провести виставку.
— Ви гадаєте, по телефону ми зможемо домовитися? — перервала Тереза потік похвал.
— Ні, звичайно, ми мусимо зустрітися! О двадцять першій годині біля входу в Оперний театр.
— Що? — не приховала здивування Тереза.
— Сьогодні прем'єра. Постановник — мій друг. Я вас познайомлю.
За інтонацією Тереза зрозуміла, що Дарсова розпирає гордість за друга. Не терпіла людей, які хваляться чужими досягненнями. Вона взагалі вже не була впевнена, чи хоче виставки. Але коли-небудь це божевілля закінчиться і треба буде жити нормальним життям. Про завтра необхідно подбати сьогодні.
— Гаразд. О двадцять першій біля входу. До зустрічі.
І поклала слухавку, не давши можливості попрощатися.
