Сакрал - Ірина Хомін
Крик мимоволі вирвався з горла, і в цю мить провернувся замок.
Є Бог на світі.
Під вагою тіла двері відхилилися, і вона мало не впала, перелітаючи через поріг. Інстинктивно, не роздумуючи, зачинила за собою двері і кинулася геть у майже непроглядну темінь.
Що було під ногами, не знала. Можна було лише здогадуватися. Вода, яка, мабуть, застоялася у підземеллі, огидно смерділа, але напевно не тільки вода давала такий сморід. Тут щось гнило. На кожному кроці.
Крізь крихітні віконечка десь вгорі пробивалося світло, та темряви було більше. Тереза бігла не зупиняючись і не задумуючись, що вода сягає практично їй по кісточки, що під ступні потрапляє щось слизьке й інколи гостре, що доводиться бігти наосліп. Лишень втекти б! Серце вибивало шалений ритм чи то від бігу, чи то від страху — визначити не могла. Вперед гнав жах і усвідомлення переслідування. Здавалося, от-от наздоженуть. Поклястися могла у відчутті їх дихання і кроків. Ось-ось.
Варто лише зупинитись. Озирнутися, і…
Зупинитися довелося.
У непроглядному мороку налетіла на вогку кам'яну стіну і, боляче вдарившись всім тілом, майже сповзла по брилах.
Незрозумілі звуки і писки примусили знову зірватися на ноги. Писк належав пацюкам, і, судячи з голосів, їх було безліч. Вони тут сновигали сюди-туди. Жили, здихали і гнили в смердючій воді.
Від такої думки Терезі стало зле. Страшно було ступити бодай один крок. Та не тільки пацюками кишіли вода і тунелі…
Хотілося світла, о Боже, як хотілося світла! Щоб освітити ту всю нечисть і прогнати геть. Подалі. Та, водночас, добре, що не видно нічого. Очі не бачать, серце не болить…
Від смороду хотілося затулити рукою рот, що Тереза й зробила, і, гнана страхом, пішла вздовж стіни по коридору вправо. Схоже, тут було розгалуження. Спочатку йшла, а потім побігла. Раптом доженуть?
До того ж так хотілося хутчій вийти нагору!..
Згодом збагнула, що просувається кудись униз. Вода під ногами сягала майже колін. Було кілька поворотів і розгалужень. Бігла навмання, все одно не знала дороги, тож і не запам'ятовувала…
Усвідомлення того, що заблукала, прийшло раптово, коли зупинилася і, стоячи по коліна в смердючій воді та непроглядній темряві, прислухалася до звуків.
Тиша.
Десь запищав пацюк. А десь хлюпнула вода, наче хтось зробив крок…
Серце стислося від жаху й холоду. Тільки тепер вона відчула, якою крижаною була застояна в підземеллі вода. Чи то від нервів, чи то від переохолодження звело вилиці і зуби від легкого тремтіння почали вибивати неспокійний ритм. Судомно хапнувши повітря, вона затисла вуста і раптом відчула жар.
Хвилею налетів на тіло, обпік і зник.
Тереза не зраділа. Згадала горище, де морозило та обпікало.
Це означає ЧИЮСЬ присутність.
Від жаху вп'ялася пальцями у своє ж тіло. Прислухалася. Тиша. Така тиша, що аж у вуха тисне. Ні плюскоту хвиль, ні пищання мишоподібних. Взагалі нічого живого.
— Отче наш, — прошепотіла дівчина і заплющила очі, — Ти, що єси на небесах…
Вона молилася і тиснулася до стіни, боялася, буде напад, що ВОНО…
Яка її чекає смерть?…
Від страху вона заціпеніла, і не відразу прорізалося усвідомлення того, що звуки повернулися і знову плюскотить вода. Яке блаженство! Тереза ніколи не раділа плюскоту хвиль так, як зараз.
Потім вона побігла далі, притримуючись рукою за мокру стіну — єдиний поводир у суцільному мороці. За п'ять хвилин почула звук води, що звідкілясь падала.
Звідкілясь і кудись вона має текти!
Завернула ліворуч. Звук віддалявся. Довелося повертатися назад. Не знала, скільки минуло часу, коли нарешті дісталася величезної округлої труби, з якої вниз в підземні комунікації летіла з гуркотом вода. Та головне, тут було світло! Маленька цятинка десь далеко вгорі. І залізна драбина, вбита у вертикальний отвір, вела до того світла.
З четвертої спроби їй пощастило підтягнутися і залізти на драбину повністю. Дозволила собі лише кілька секунд перепочинку, а потім знову потяглася до світла. За кілька метрів зрозуміла марноту радості — драбина сягала лише половини шляху: тут був ще один поверх коридорних лабіринтів. Далі отвір становив собою гладесеньку трубу, по якій лізти було неможливо.
Що ж робити? Доведеться блукати тут.
У цих коридорах було сухо. Інколи через малесенькі віконечка вгорі пробивалося світло, і Тереза практично перебігала від одного освітленого острівця до іншого.
Не знала, куди йти. Дуже боялася знову потрапити у воду.
Біля наступного віконечка, на повороті, довелося зупинитися. Десь зі скрипінням відчинилися масивні двері, і, судячи з кроків, увійшло кілька людей. Важкі кроки належали чоловікам, мовчазним і безпристрасним. Тереза знала кому.
Відсахнулася і якомога безшумніше побігла по коридору. Якщо це можна було назвати бігом. Вона втомилася, а ще боялася бути почутою.
Ось відійде подалі і тоді…
Тоді не настало. Коридор за черговим поворотом закінчувався дверима. Тут не було кола, був звичайний урізний замок для ключа. Але ключа не було.
«Кінець», — подумала Тереза, адже переслідувачі йшли слідом в її напрямку…
Проте ще хтось був з іншого боку дверей.
Куди бігти?!
Тереза чітко почула, як у замок ввійшов ключ, провернувся і…
…на порозі стояла «Жасмін».
— Хутчіш! — сказала дівчина.
І Тереза, що завмерла від подиву і втоми, метнулася до неї. Тільки коли Рома зачинила двері і знову провернула ключ, Тереза зрозуміла, що ця юнка може бути з ними. Вона більше не вірила у випадковість.
— Хто ти, в біса, така?
— У нас немає часу на питання! Біжімо, тут є інші ходи.
