Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Віддавна жах перед Мертвими висів над пагорбом і всією пустельною околицею. Бо на вершині стояв чорний камінь, круглий, як величезна куля, розміром із людський зріст, хоча до половини врослий у землю. Вигляд каменя був неземний, неначе він упав із неба, як дехто і вважав; але ті, хто пам'ятав легенди про Вестернес, розказували, що його привіз із руїн Нуменору та поставив тут сам Ісілдур. Ніхто з мешканців околиць не наважувався наближатися до пагорба чи селитися неподалік; бо розказували, що це було місце збіговиська привидів, і що ті збиралися тут у часи страху, товпилися довкола каменя та шепотілися.

Глупої ночі до цього каменя підійшов і зупинився Загін. Елрогір подав Араґорнові срібний ріг, і той заграв, і тим, хто стояли неподалік, здалося, що вони почули сигнал у відповідь, ніби відлуння в далеких печерах. Більше нічого чути не було, однак вони відчували, що довкола пагорба збирається величезне військо; з висот повіяв, мов подих привидів, холодний вітер. Але Араґорн зіскочив із коня і, ставши біля каменя, голосно крикнув:

— Клятвопорушники, навіщо ви прийшли?

І з темряви, немов іздалеку, пролунав голос у відповідь:

— Виконати клятву і спочити в мирі.

І сказав Араґорн:

— Нарешті настав ваш час. Я йду до Пеларґіра на Андуїні, й ви підете за мною. І коли вся ця земля очиститься від слуг Саурона, я вважатиму, що клятву виконано, ви відійдете назавжди і спочинете в мирі. Бо я Елессар, спадкоємець Ісілдура з Ґондору.

І тоді він звелів Галбарадові розгорнути великий стяг, який той привіз; і стяг був чорний, і якщо був на ньому якийсь герб, то темрява ховала його. Потім запала тиша, й ні шепоту, ні зітхання не було чути впродовж усієї довгої ночі. Загін зупинився на ночівлю біля каменя, та спали мало через страх перед Тінями, котрі обступали довкола.

Та щойно прийшов холодний і блідий світанок, Араґорн піднявся і повів Загін у похід, такий виснажливий і довгий, що тільки витривалість і воля Араґорна примушували всіх рухатися далі. Ніхто зі смертних не витримав би такого напруження, ніхто, лише дунадани з Півночі, а з ними гном Ґімлі й ельф Леґолас.

Через Перешийок Тарланга вони перейшли до Ламедону; і Військо Тіней мчало слідом, женучи перед собою страх. І вони дійшли до Калембела на Кірілі, і криваве сонце зайшло за Піннат-Ґеліном, далеко на заході. Місто і переправа через Кіріл були покинуті, бо чоловіки пішли на війну, а решта людей утекла в гори, почувши про появу Короля Мертвих. Але наступного дня світанок не настав, і Сірий Загін помчав у темряву, що насунула з Мордору, і зникнув Загін із людських очей; а Мертві не відставали.

III. Роганський збір

Усі шляхи вели тепер на схід, туди, де починалася війна і гуснула Тінь. І коли Піпін стояв на Великих Воротах і дивився, як до Міста під своїми стягами в'їжджає князь Дол-Амрота, король Рогану спускався з гір.

День гаснув. В останніх променях сонця вершники відкидали видовжені тіні. Темрява вже заповзла під ялинник, що вкривав стрімкі схили. Перед заходом дня король їхав поволі. Стежка саме огинала величезну голу скелю та пірнала в шелестливу лісову пітьму. Вниз, униз їхали вони довгою звивистою вервечкою. Коли нарешті опустилися на дно розщелини, у глибоких низинах уже заліг вечір. Сонце сіло. На водоспади опустилися сутінки.

Увесь день униз із високого перевалу збігав бурхливий потічок, прорізаючи вузьке русло між стінами сосен; і тепер через кам'яні ворота він витікав у ширшу долину. Вершники поїхали берегом, і раптом перед ними відкрилася Гірська долина, де голосно бурунилися вечірні води. Там білий Сніжний потік, прийнявши води меншого потічка, мчав, пінячись на камінні, до Едораса та зелених пагорбів і низин. Далеко праворуч, на краю широкої долини, здіймався могутній Твердий Ріг, знизу загорнутий у хмару; його зазубрений пік, укритий вічними снігами, сяяв над усім світом, тінисто-синій зі сходу, залитий надвечірнім багрянцем зі заходу.

Мері зачудовано дивився на цю незнайому країну, про яку наслухався в поході. То був світ без неба, і його око крізь завісу туманного повітря бачило самі лише схили, скелясті бескиди за бескидами, та похмурі провалля, затягнуті млою. Якусь хвилю він дрімотливо вслухався в гуркіт води, шепіт темних дерев, тріск каміння й у завмерлу тишу, що причаїлася за всіма звуками. Він любив гори, а краще сказати — любив уявляти їх собі на узбіччі розповідей про далекі землі; та зараз на нього тиснула нестерпна вага Середзем'я. Йому хотілося сховатися від цієї неосяжності в тихій кімнатці з каміном.

Він дуже втомився, бо, хоча їхали і поволі, майже не відпочивали. Годину за годиною впродовж трьох утомливих днів трясся він у сідлі, перевалами, довгими ущелинами, долаючи безліч річок. Часами, коли стежка була широкою, він їхав поруч із королем, не помічаючи, як посміхаються вершники, дивлячись на них обох: гобіта на кошлатому сіренькому поні та правителя Рогану на великому білому коні. І тоді Мері розмовляв із Теоденом, розповідаючи про побут і звичаї гобітів, або слухав легенди про Роганську Марку та витязів її давнини. Але найчастіше, особливо цього останнього дня, Мері їхав за королем, нічого не говорячи та прислухаючись до дзвінкої роганської мови його супутників. У цій мові багато слів здавалися йому знайомими, та вимовлялися не так, як у Ширі, й він не міг зв'язати їх докупи. Іноді якийсь чистий голос заводив зворушливу пісню, і серце Мері радісно затріпотіло, хоч він і не знав, про що співається.

Попри все, він почувався самотнім, а зараз, на схилі дня, — як ніколи раніше. Він думав, куди в цьому чужому світі занесло Піпіна, де зараз Араґорн, Ґімлі та Леґолас. Тоді раптом холодом стиснула серце згадка про Фродо та Сема. «Я починаю їх забувати! — дорікнув він собі. — А вони ж важливіші, ніж усі ми разом. І я йшов їм допомагати, а тепер вони за сотні миль звідси, якщо ще взагалі живі». Він здригнувся.

— Ось нарешті й Гірська долина! — сказав раптом Еомер. — Наша подорож майже закінчилася.

Коні стали. Вузьким яром різко додолу падала стежка. Тільки мигцем, ніби через високе вікно, було видно широку долину в сутінках. Біля річки поблискував один-єдиний вогник.

— Ця подорож закінчилася, мабуть, — сказав Теоден, — але переді мною ще довгий шлях. Учора