Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Це дорога в долини Тумладену та Лоссарнаху, потім до гірських селищ і далі до Лебенніну, — сказав Береґонд. — Це останні обози, з якими відходять старі, діти й жінки. До полудня шлях мусить бути звільнений на лігу від Воріт — такий наказ. Сумна необхідність. — Він зітхнув. — Не всі, хто тепер розлучається, зустрінуться знов. У цьому місті завжди було мало дітей, а тепер їх узагалі нема — хіба що кілька хлопчаків, котрих і силоміць не вивезти, і для них тут, можливо, знайдеться якась справа, — мій син серед них.
Знову запанувала мовчанка. Піпін занепокоєно глянув на схід, немов побоюючись, що будь-якої хвилини на поля можуть висипати тисячі орків.
— Що там таке? — запитав він, показуючи на середину широкого закруту Андуїну. — Місто якесь чи що?
— Було місто, столиця Ґондору, а Мінас-Тіріт тоді був просто фортецею. Це руїни Осґіліата, який колись лежав по обидва боки Андуїну. Давним-давно наші вороги захопили його і спалили. Щоправда, ми відвоювали його у дні молодості Денетора — не для поселення, тільки поставили там заставу й відбудували міст, аби переправляти війська. Але тоді з'явилися Люті Вершники з Мінас-Морґула.
— Чорні Вершники? — перепитав Піпін, широко розплющивши очі, — в них прокинувся давній страх.
— Так, вони були чорні, — кивнув Береґонд, — і бачу, ти про них щось знаєш, хоч і не згадував у своїх розповідях.
— Знаю, — тихо сказав Піпін, — але зараз про них розповідати не буду, так близько, близько від…
Він затнувся й подивився на Ріку, і йому здалося, що він бачить лише безкраю та грізну тінь. Можливо, то маячіли над виднокраєм гори, зубчасті хребти яких розмили двадцять ліг імлистого повітря, а може, просто хмара, за якою зібрався ще глибший морок. Але поки він дивився, йому здалося, що цей морок розростається та гусне, поволі-поволі поглинаючи сонячний простір.
— Так близько від Мордору? — спокійно закінчив Береґонд. — Так, він он там. Ми рідко коли називаємо його, та постійно живем у його тіні, — інколи вона слабне та віддаляється, інколи — насувається і темнішає. Тепер вона розростається та гусне, і з нею зростають наші неспокій і страх. А Люті Вершники менш як рік тому відвоювали у нас переправу, і там полягло багато наших кращих людей. Відкинути ворога зі західного берега нарешті вдалося Боромирові, й ми і досі утримуємо цю половину Осґіліата. Поки що. Але тепер ми чекаємо нового удару. Мабуть, із нього і почнеться війна.
— А коли? — спитав Піпін. — Як ти гадаєш? Учора вночі я бачив сигнальні вогні та гінців, і Ґандалф сказав: це знак, що війна почалася. Він страшенно поспішав. А тепер усе знову затихло.
— Лише тому, що все готове. Це ніби глибокий вдих перед зануренням.
— То чому ж минулої ночі запалювали вогнища?
— Пізно кликати на допомогу, коли ти вже в облозі, — відповів Береґонд. — Але я не знаю, що вирішив намісник із його капітанами.
Новини сходяться до нього різними шляхами. І правитель Денетор не такий, як усі: бачить більше та далі. Кажуть, коли він ночами сидить сам у Вежі, в горішній кімнаті, зосереджуючи думку то в одному напрямку, то в іншому, тоді він читає майбутнє, а інколи навіть проникає в думки Ворога, борючись із ним. Тому він і постарів передчасно. Попри те, і Фарамир зараз десь за Рікою, на небезпечному завданні, й від нього могли прийти звістки.
Та, на мою думку, вогні запалили тому, що вчора ввечері прийшли новини з Лебенніну. До гирла Андуїну підходить великий флот корсарів із Умбару, що на півдні. Вони вже давно перестали боятися Ґондору, вступили в союз із Ворогом і тепер воюватимуть на його боці. Для нас це тяжкий удар, бо їхній наступ відріже підмогу, якої ми очікували з Лебенніну та Белфаласу, де народ витривалий і численний. Тепер усі наші думки звернені на північ, до Рогану, тому нас так утішила звістка про їхню перемогу.
Однак… — він замовк, підвівся і кинув погляд на північ, схід і південь, — зрада Ізенґарда дає зрозуміти, що ми спіймались у величезні, хитро сплетені тенета. Це вже не сутички біля бродів, не вилазки з Ітілієну й Анорієну, не засідки та грабунки. Це велика, давно спланована війна, а ми в ній — лише одна з фігур, хай як це і зачіпає гордість. Кажуть, щось діється далеко на Сході, за Внутрішнім морем, а також на півночі в Морок-лісі та на півдні в Гараді. І тепер усі країни пройдуть випробування: або вистоять, або впадуть… під Тінню.
Та все ж, пане Переґріне, нам випала така честь — витримати головний удар ненависті Темного Володаря, бо ненависть його виринає з незапам'ятних часів і безодень морських. На нас він ударить найсильніше. Саме тому так поспішав сюди Мітрандір. Бо якщо впадемо ми, хто вистоїть? А ти, пане Переґріне, бачиш хоч якусь надію на те, що ми вистоїмо?
Піпін не відповів. Він подивився на могутні стіни, на вежі та горді стяги, на сонце у високому небі, а тоді на морок, що збирався на сході; й він згадав про довгі руки тієї Тіні: про орків у лісах і горах, і про зраду Ізенґарда, і про птахів злого ока, і про Чорних Вершників навіть на вуличках Ширу… і про крилатий жах, Назґула. Він здригнувся, і надія неначе згасла. Тієї миті навіть сонце потьмяніло, ніби заступлене темним крилом. Ледве чутний, високо в небесах, йому причувся крик: слабкий, він усе ж стискав серце, жорстокий і холодний. Піпін збліднув і притиснувся до стіни.
— Що то було? — спитав Береґонд. — Ти також відчув щось?
— Так, — пробурмотів Піпін. — Це провісник нашого кінця, Лютий Вершник у небесах.
— Так, провісник кінця, — повторив Береґонд. — Боюся, Мінас-Тіріт
