Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Ну, наважуся сказати, маю одне доволі пекуче питання… Ну, як щодо сніданку абощо? Тобто коли у вас тут сідають до столу, і де ваша їдальня, якщо така у вас є? Чи, може, шинок? Дорогою я не помітив жодного, хоча тішив себе думкою, що ковтну пивця, щойно ми доберемося до міста мудрих і люб'язних ґондорців.
Береґонд серйозно подивився на гобіта:
— Старий служака, розумію. Кажуть, солдат у поході тільки і думає, де поїсть-поп'є наступного разу; хоча сам я в мандри не ходив. Отже, ти сьогодні ще нічого не їв?
— Ну, з увічливості можна сказати, що їв. Але тільки келих вина й один білий коржик, ну, два, з милості вашого правителя; та за це він цілу годину закидав мене питаннями, а від такої роботи зголоднієш.
Береґонд засміявся:
— У нас кажуть: маленькі за столом — великі герої. Але ти вгамував голод, як і всі в Цитаделі, та ще й із більшими почестями. Ми у фортеці та сторожовій вежі, й зараз у нас воєнний стан. Ми встаємо вдосвіта, перекушуємо на світанні й заступаємо на варту. Але не впадай у розпач! — Він знову засміявся, помітивши Піпінову розгубленість. — Тим, у кого складні обов'язки, видають додаткову порцію на обід. А потім у нас полуденок — це вже коли обов'язки дозволять; а на заході сонця збираємося на вечерю, ну, і розважаємося, як вдасться. Ходімо! Трохи пройдемося, а потім пошукаємо якихось харчів і поїмо на парапеті, помилуємося гарним ранком!
— Хвилиночку! — червоніючи, сказав Піпін. — Пожадливість, або голод, із твого дозволу, зовсім вибив мені дещо з голови. Ґандалф, по-вашому — Мітрандір, просив мене провідати його коня Тінебора, великого скакуна Рогану, як мені сказали, улюбленця короля, хоча той подарував коня Мітрандірові за його службу. Мені здається, новий господар любить коня більше, ніж багатьох людей, і якщо його добра воля має якусь вагу для Ґондору, ви поставитеся до Тінебора з великою повагою — якщо можливо, з більшою прихильністю, ніж до цього гобіта.
— До гобіта? — перепитав Береґонд.
— Ми себе так називаємо, — пояснив Піпін.
— Радий це чути, бо тепер я знатиму, що чужинецький акцент не псує гарної мови, а гобіти — красномовний народ. Ну, ходімо! Познайомиш мене з цим прекрасним конем. Я люблю тварин, хоча ми рідко бачимо їх у цьому кам'яному місті: мої пращури жили в гірських долинах, а перед тим — в Ітілієні. Але не бійся! Ми ненадовго, простий візит увічливості, а звідти — відразу до комори.
Піпін пересвідчився, що про Тінебора подбали добре. У шостому колі, під стінами Цитаделі, були прекрасні конюшні для кількох скакунів, а поруч мешкали гінці правителя, завжди готові виїхати за терміновим дорученням Денетора чи його капітанів. Але тепер усі гінці роз'їхалися.
Коли Піпін зайшов до стайні, Тінебор заіржав і повернув голову.
— Доброго ранку! — сказав Піпін. — Ґандалф прийде, як тільки звільниться. Він дуже зайнятий, але шле тобі вітання, а я прийшов перевірити, чи в тебе все гаразд і чи добре відпочивається після важкої дороги.
Тінебор трусонув головою і тупнув копитом. Але дозволив Береґондові погладити себе по голові та по крутих боках.
— Здається, він поривається до перегонів, а не щойно повернувся з далекої дороги, — сказав Береґонд. — Який він сильний і гордий! А де його збруя? Напевно, вона розкішна та красива.
— Нема такої розкішної та красивої збруї, щоби йому пасувала, — відповів Піпін. — Та і не потрібна вона йому. Якщо погодиться тебе нести, то понесе, а як ні — ну, то ніякі вудила, вуздечки, нагайки чи шпори не приборкають його. Бувай, Тінеборе! Трохи потерпи. Скоро в бій!
Тінебор закинув голову і заіржав так, що конюшня задрижала, і вони затулили вуха. Перевіривши, чи повні ясла, пішли.
— А тепер до-наших ясел, — сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі, до дверей із північного боку великої вежі.
Довгими холодними сходами вони спустилися до підвалу, освітленого ліхтарями. По обидва боки йшли дверцята, й одні були відчинені.
— Це комора нашої варти, — пояснив Береґонд. — Вітання, Тарґоне! — гукнув він у дверцята. — Ще рано, але тут зі мною новенький, котрого правитель узяв на службу. Він приїхав іздалеку і зголоднів, а сьогодні вранці тяжко працював. Пригости нас чимось!
Їм видали хліб, масло, твердий сир і яблука — зі зимових запасів, зів'ялі, але незіпсовані та солодкі, — а також шкіряну флягу зі свіжим пивом, дерев'яні миски та горнята. Усе це вони поскладали у плетений кошик і вибралися нагору до сонця; Береґонд вивів Піпіна до східного виступу парапету, де під бійницею стояла кам'яна лава. Звідти було видно залиту ранковим світлом далечінь.
Вони їли, пили та розмовляли про Ґондор і місцеві звичаї, про Шир та інші дивовижні краї, яких набачився Піпін. Вони говорили, а Береґонд спостерігав за гобітом із усе більшим захопленням, дивлячись, як той гойдав коротенькими ніжками, сидячи на лаві, або ставав навшпиньки, щоби виглянути з-за парапету на простори внизу.
— Не буду від тебе приховувати, пане Переґріне, — сказав Береґонд, — що в наших очах ти — як дитина, хлопчик років дев'яти, однак ти пережив такі небезпеки і бачив такі дива, якими міг би похвалитися мало хто з наших сивобородих. Я думав, що це примха нашого правителя — взяти собі пажа, котрі, кажуть, були в королів давнини. Але тепер бачу, що це не так, тож вибачай мою дурість.
— Вибачаю, — відповів Піпін. — Хоча ти не дуже помиляєшся. За мірками мого народу, я лише трохи старший за хлопчика і мені ще чотири роки до «дорослішання», як кажуть у нас у Ширі. Але не турбуйся про мене. Краще поясни мені, що у вас тут і де.
Сонце вже піднялося високо, туман у долині розтанув. Останні клапті білими хмарками пропливали у вишині, й на поривистому східному вітрі тріпотіли прапорці та білі знамена Цитаделі. Далеко внизу, за п'ять ліг і далі, доки сягало око, сіріла та блищала Велика Ріка, випливаючи з північного заходу і вигинаючись широкою дугою на південний захід, а далі гублячись у світлому серпанку, за яким, через п'ятдесят ліг, лежало Море.
Весь Пеленнор лежав перед Піпіном як на долоні: вдалині темніли садиби та низькі мури, комори та кошари, але ніде не було видно корів чи інших тварин. Зелені поля перетинала безліч доріг і
