Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Піпін глянув на дерево, поспішаючи за Ґандалфом. Воно йому здалося печальним, і він здивувався, навіщо залишили сухе дерево посеред доглянутого лугу.

Сім зір, каменів сім і одне біле древо.

Йому згадалися слова, які шепотів Ґандалф. І тут він опинився під дверима сяючої вежі і, тримаючись чарівника, проминув високих мовчазних прибрамних вартових і ввійшов під кам'яні склепіння, у прохолодну лунку напівтемряву.

Вони пішли довгим і порожнім коридором, і Ґандалф говорив Піпінові на ходу:

— Зважуй кожне слово, пане Переґріне! Зараз не час для гобітських балачок. Теоден — добродушний старий. Денетор — зовсім інший, гордий і проникливий, людина високого походження та великої влади, хоч і не зветься королем. Говорити він буде здебільшого з тобою і розпитуватиме чимало, оскільки ти можеш розповісти йому про його сина Боромира. Він дуже його любив, може, навіть занадто; мабуть, через те, що вони зовсім різні. Та, прикриваючись цією любов'ю, він спробує вивідати у тебе те, чого не зможе дізнатися від мене. Не говори зайвого і мовчи про завдання Фродо. Я поговорю про це з ним у належний час. І без потреби не згадуй про Араґорна.

— А чому? Що не гаразд із Бурлакою? — зашепотів Піпін. — Він сам збирався сюди, хіба ні? Та й він усе одно з'явиться тут.

— Можливо, можливо. Хоча, якщо з'явиться, то в такий спосіб, що ніхто не очікуватиме, навіть сам Денетор. Так навіть буде краще. У будь-якому разі нам не випадає сповіщати про його появу.

Ґандалф зупинився перед високими дверима з полірованої бронзи.

— Ось бачиш, пане Піпіне, зараз нема часу викладати тобі історію Ґондору; хоча було би краще, якби ти вивчив дещо, коли лазив по пташині гнізда та швендяв лісами Ширу. Але роби, як наказую! Подумай, чи мудро, принісши могутньому правителеві звістку про смерть його спадкоємця, водночас сповіщати про появу того, хто, якщо з'явиться, заявлятиме про право на королівський престол. Цього тобі досить?

— На престол? — здивувався Піпін.

— Так, — відповів Ґандалф. — Якщо ти досі спав, то розплющ очі! — І постукав у двері.

Двері відчинилися ніби самі собою. Піпін зазирнув у велику залу. Світло падало крізь високі вікна з обох боків із-за рядів колон, які підтримували стелю. Колони зі суцільного чорного мармуру вінчали вирізьблені фігури невідомих тварини та рослини, а високе склепіння з барвистими візерунками відсвічувало тьмяним золотом. Ані завіс, ані гобеленів, ніяких плетених чи дерев'яних речей не було в цій довгій урочистій залі; та між колонами застигло мовчазне товариство високих статуй із холодного каменю.

Піпінові вони нагадали тесані скелі Арґоната, і з трепетом подивився він на цю алею давно померлих королів. У глибині зали, на підвищенні з багатьох сходинок, стояв високий трон під мармуровим балдахіном у вигляді коронованого шолома; на стіні поза ним було вирізьблене та викладене зі самоцвітів квітуче дерево. Але трон був порожній. На широкій і високій нижній сходинці стояло крісло, чорне та без оздоб, і на ньому сидів, опустивши очі, старий чоловік. У руці він тримав білий ціпок із позолоченим навершям. Він не підвів погляду. Вони повільно підійшли і зупинилися за три кроки від крісла. Тоді Ґандалф сказав:

— Вітаю тебе, правителю й наміснику Мінас-Тіріта, Денеторе, сину Ектеліона! У цю темну годину я прийшов із порадою та звістками.

Тут старий підвів голову. Піпін побачив точене обличчя з гордими рисами кольору слонової кістки, орлиний ніс і глибоко посаджені темні очі; і згадав не Боромира, а радше Араґорна.

— Година і справді темна, — мовив старий, — і ти зазвичай приходиш у такі часи, Мітрандіре. Та хоч усі знаки віщують близький кінець Ґондору, темрява в моїй душі набагато більша за темряву над Ґондором. Мені доповіли, що ти привіз зі собою свідка загибелі мого сина. Чи він це?

— Це він, — відповів Ґандалф. — Один із двох. Другий — при Теодені Роганському і прибуде незабаром. Як бачиш, він дрібнолюдик, але у пророцтві йдеться не про нього.

— Однак він дрібнолюдик, — похмуро мовив Денетор, — і це слово мені мало подобається, відколи темне пророцтво розтривожило нашу раду і примусило мого сина вирушити в похід назустріч смерті. Мій Боромире! Ти потрібен нам зараз. Замість тебе мусив піти Фарамир.

— Він би пішов, — сказав Ґандалф. — Але не будь несправедливий у своєму горі! Боромир сам вирішив піти і не поступився би нікому. Він був владний муж і завжди досягав того, чого бажав. Я довго мандрував із ним і встиг його добре вивчити. Але ти згадав про його смерть. Тебе сповістили ще перед нашим приходом?

— Я отримав оце, — відповів Денетор і, відклавши ціпок, узяв із колін річ, на яку дивився. У двох руках він тримав половинки великого рога, розколеного посередині, — ріг дикого тура, оправлений сріблом.

— Це ріг, який завжди носив Боромир! — вигукнув Піпін.

— Правильно, — погодився Денетор. — А перед ним носив його я, як і всі найстарші сини в моєму роді з тих найдавніших часів перед падінням королів, коли Воронділ, батько Марділа, полював на білих буйволів Арава на рівнинах Руну. Тринадцять днів тому з північного пограниччя долинув тихий заклик цього рогу, й Ріка принесла мені його розколотим: він уже не заграє. — Старий замовк, і запала важка тиша.

Раптом він звернув темний погляд на Піпіна:

— Що ти скажеш на це, дрібнолюдику?

— Тринадцять… тринадцять днів, — запнувся Піпін. — Так, гадаю, так і було. Так, я стояв поруч, коли він засурмив. Але допомога не прийшла. Тільки ще більше орків.

— Отак, — сказав Денетор, пронизливо вдивляючись в обличчя Піпіна. — Ти був там? Розповідай про все! Чому не надійшла допомога? І як тобі вдалось урятуватись, а йому ні, такому могутньому витязеві лише з купкою орків супроти нього?

Піпін почервонів і забув про страх.

— Наймогутніший витязь може загинути від однієї стріли, — сказав він, — а Боромира пронизала не одна. Коли я востаннє його побачив, він опустився біля дерева і виривав із грудей чорноперу стрілу. Тут я знепритомнів і потрапив у полон. Після того я його не бачив і про нього не чув. Але я шаную пам'ять про нього, бо він був дуже хоробрий. Він загинув, рятуючи мого родича Меріадока та мене, коли нас підстерегли в лісі солдати Темного Володаря; і хоча він загинув і не визволив нас, моєї вдячності це не