Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

І Піпін глянув просто в очі старому, бо в ньому раптом прокинулася гідність, уражена презирством і підозрою цього холодного голосу.

— Без сумніву, мало користі принесе служба гобіта, дрібнолюдика з північного Ширу, такому великому правителеві людей, однак, попри те, я пропоную свою службу як сплату мого боргу.

Відкинувши за спину сірий плащ, Піпін дістав свого меча і поклав його до ніг Денетора.

Бліда посмішка, мов блиск холодного сонця в зимовий день, промайнула обличчям старого; та він схилив голову і простягнув руку, відклавши уламки рогу.

— Дай мені свою зброю! — сказав він.

Піпін підняв меча і подав його руків'ям допереду.

— Звідки він у тебе? — запитав Денетор. — Багато, багато йому років. Кували це лезо, безперечно, наші майстри на півночі в сиву давнину.

— Він із курганів, що на кордонах моєї країни, — сказав Піпін. — Але нині там мешкають лише злі духи, і я би не хотів про них згадувати.

— Дивні речі розповідають про вас, — промовив Денетор, — і ще раз підтверджується, що не можна судити про людину… чи про дрібнолюдика за зовнішністю. Я приймаю твою службу. Бо тебе не залякати словами, і говориш ти чемно, хоча вимова твоя звучить незвично для нас, на півдні. І невдовзі нам потрібні будуть чемні та віддані люди, байдуже, якого зросту. Присягай мені на вірність!

— Візьми меч за руків'я, — підказав Ґандалф, — і повторюй за правителем, якщо вже прийняв таке рішення.

— Я вирішив, — ствердив Піпін.

Старий поклав меч собі на коліна, а Піпін узявся за руків'я і повільно повторював за Денетором:

— Цим присягаю на вірну службу Ґондору та правителю і намісникові землі, і обіцяю, за наказом його, мовчати чи говорити, діяти чи утримуватися від дій, іти і приходити, у біді чи в добробуті, в час миру чи війни, живим чи мертвим, від цієї хвилини аж доки мій володар або моя смерть не звільнить мене, або настане кінець світу. Так кажу я, Переґрін, син Паладіна, дрібнолюдик із Ширу.

— Слухаю і приймаю твою присягу я, Денетор, син Ектеліона, правитель Ґондору, намісник великого короля, і я не забуду її і не відмовлюся платити, як належить: любов'ю — за вірність, шаною — за мужність, помстою — за зраду.

Піпінові віддали меча, й він сховав його в піхви.

— А тепер, — сказав Денетор, — мій перший наказ: говори й нічого не приховуй! Розкажи все, як було, і згадай усе, що можеш, про Боромира, мого сина. Сідай і починай!

Він ударив у невеликий срібний гонг, що висів поряд із кріслом, і тут же вийшли слуги. Піпін зрозумів, що дотепер вони стояли сховані в нішах по обидва боки від дверей, коли ввійшли вони з Ґандалфом.

— Принесіть вино, частунок і крісла для гостей, — наказав Денетор, — і подбайте, щоб упродовж години нас не турбували. Це все, що я вам можу вділити, бо маю ще багато справ, — звернувся він до Ґандалфа. — Ваша справа, здавалося би, важливіша, однак не така невідкладна. Та, можливо, ми ще поговоримо надвечір.

— І раніше також, сподіваюся, — сказав Ґандалф. — Бо не для того я мчав сюди з Ізенґарда півтори сотні ліг зі швидкістю вітру, щоби привезти для тебе маленького воїна, хоч і дуже чемного. Для тебе не важливо, що Теоден переміг у великій битві, що Ізенґард повалений і що я зламав патерицю Сарумана?

— Новини важливі для мене. Та я вже знаю про ці події досить, аби протистояти загрозі зі Сходу.

Він звернув темні очі на Ґандалфа, і тепер Піпін помітив схожість двох старців і відчув напруження між ними, так наче від ока до ока була натягнута тліюча линва, здатна спалахнути вогнем.

Денетор був насправді більше схожий на чарівника, ніж Ґандалф, величніший, красивіший і могутніший, а також старіший. Та все ж якесь інше чуття, не зір, підказувало Піпінові, що сила Ґандалфа більша, мудрість — глибша, а велич його прихована. І він старший, набагато старший. «Наскільки старший?» — подумав Піпін, а потім здивувався, чому ніколи раніше про це не думав. Древлен щось розповідав про чарівників, але навіть тоді він не подумав про Ґандалфа як про одного з них. Хто такий Ґандалф? Коли та де прийшов він у цей світ і коли покине його? А тоді роздуми Піпіна обірвались, і він побачив, що Денетор із Ґандалфом далі дивляться один одному в очі, немов читаючи думки один одного. Першим відвів погляд Денетор.

— Так, — сказав він, — хоча, кажуть, Камені загинули, правителі Ґондору мають гостріший зір, аніж звичайні люди, і багато звісток доходить до них. А тепер сідайте!

Принесли крісло та невеличкий стілець, а також тацю зі срібним глеком, келихами та білими коржиками. Піпін сів, але не міг відвести погляду від старого правителя. Чи так було насправді, чи це йому тільки здалося, що коли Денетор говорив про Камені, то на мить блимнув на нього поглядом?

— А тепер розповідай, мій підданцю, — напівглузливо посміхнувся Денетор. — Бо справді дорогі для мене слова того, хто товаришував із моїм сином.

Піпін назавжди запам'ятав цю годину в великій залі під пронизливим поглядом правителя Ґондору, котрий безупину ставив йому хитрі запитання; а поряд мовчки слухав Ґандалф і (як відчував Піпін) стримував наростання гніву та нетерплячість. Коли година минула і Денетор знов ударив у гонг, Піпін почувався виснаженим. «Мабуть, не далі як дев'ята, — подумав він, — я би з'їв зараз три сніданки».

— Проведіть шановного Мітрандіра до приготованих для нього покоїв, — наказав Денетор, — і його супутник, якщо забажає, також може залишитися з ним. А тепер нехай буде відомо, що він у мене на службі, й називається він Переґрін, син Паладіна, тож повідомте йому потрібні паролі. Також передайте капітанам, нехай чекають на мене тут, як мине третя година.

А ти, шановний Мітрандіре, приходь також, якщо захочеш. У будь-який час тебе пропустять до мене, крім коротких годин мого сну. Перестань гніватися на дурість старого і приходь мене розрадити!

— Дурість? — перепитав Ґандалф. — О ні, володарю, втратити розум для тебе рівносильне смерті. Ти навіть своїм горем умієш прикриватися. Думаєш, я не зрозумів, навіщо ти цілу годину розпитував того, хто знає менше за мене?

— Ну і добре, що зрозумів, — відповів Денетор. — Дурістю було б у складні часи через гординю нехтувати допомогою та порадою; але ти вділяєш такі дари лише згідно з твоїми власними задумами. Та правитель Ґондору не стане знаряддям для чужої мети, нехай і гідної. І нині для нього в усьому світі не існує мети, вищої за благо Ґондору; і