Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Доки не повернеться король? — перепитав Ґандалф. — Так, пане наміснику, твій обов'язок зберігати королівство до події, на яку тепер мало хто сподівається. І в цій справі ти отримаєш будь-яку допомогу, якої попросиш. Але я скажу отаке: я не правлю ні Ґондором, ані жодними іншими країнами, великими чи малими. Проте я турбуюся про все вартісне в цьому світі, чому загрожує небезпека. А щодо мене, то нехай навіть Ґондор загине, а свій обов'язок я виконаю, — якщо хоч щось переживе цю ніч, розквітне та принесе плоди у прийдешні часи. Бо я також намісник. Ти не знав цього?
І з цими словами він обернувся і вийшов із зали, а Піпін побіг за ним слідом.
Ідучи, Ґандалф жодного разу не глянув на Піпіна і не промовив ані слова. Їх провели від дверей зали через Фонтанний Двір у провулок між високими кам'яними будинками. Кілька разів завернувши, вони вийшли до будинку під стіною з північного боку Цитаделі неподалік від перемички. Широкі мармурові сходи вели на другий поверх, до гарної кімнати, світлої та просторої, з гарними парчевими завісами кольору золота. Меблів тут було небагато, лише невеликий столик, пара стільців і лава, по обидва боки — застелені ліжка в нішах, а біля них — глеки і тази для вмивання. Три високі вузькі вікна виходили на північ, на широкий закрут Андуїну, все ще в паволоці туману, та на Емін-Муїл і Раурос удалині. Піпін виліз на лаву і виглянув із-за кам'яного підвіконня.
— Ти сердишся на мене, Ґандалфе? — сказав він, коли їхній провідник вийшов і зачинив за собою двері. — Я дуже старався.
— Справді старався! — раптом розсміявся Ґандалф.
Він підійшов і, поклавши руку Піпінові на плече, виглянув у вікно. Піпін здивовано зазирнув йому в обличчя, бо сміявся Ґандалф весело та безпечно. Спершу йому здалося, що обличчя чарівника стурбоване і сумне, та коли він придивився, то побачив за цим велику радість — джерело таких веселощів, що якби вони вирвалися назовні, то розсміялося би ціле королівство.
— Так, ти справді старався, — сказав чарівник, — і сподіваюся, найближчим часом ти не потрапиш у таку скрутну ситуацію з двома жахливими дідуганами. Однак правитель Ґондору дізнався від тебе більше, ніж тобі здається, Піпіне. Ти не зміг приховати, що після Морії Загін вів Боромир, і що був серед вас хтось дуже знатний, хто йшов до Мінас-Тіріта, і що в нього уславлений меч. У Ґондорі пам'ятають легенди прадавніх часів, а Денетор, відколи Боромир пішов у похід, роздумував над змістом слів «Прокляття Ісілдура».
Він вирізняється серед людей нашого часу, Піпіне, і хоча не родом, але духом він усе ж із Вестернесу; те саме стосується його сина, Фарамира, при тому, що Боромир зовсім інший, хоч батько і любив його найдужче. Денетор бачить далеко. Якщо зосередить свою волю, може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Його важко обдурити, навіть намагатися небезпечно.
Пам'ятай про це! Бо ти присягнув йому на вірність. Не знаю, як тобі таке прийшло на гадку чи, може, до серця. Але ти це гарно зробив. Я не перечив, бо не можна гасити благородні почуття холодним розумом. Ти розчулив його, а також, можна сказати, розважив. Принаймні тепер ти можеш вільно пересуватися Мінас-Тірітом — коли ти не на службі. Бо є ще зворотний бік справи. Ти його підданий, і він про це не забуде. Будь обережний!
Він замовкнув і зітхнув.
— Ну, гаразд, не варто гадати, що принесе завтрашній день. Бо принесе він напевне гірші новини, ніж сьогоднішній, і так триватиме ще довго. І я цьому ніяк не можу зарадити. Шахівницю розкладено, фігури пішли в рух. Одна з фігур цікавить мене особливо — це Фарамир, новий спадкоємець Денетора. Думаю, в Місті його немає, та в мене не було часу дізнаватися. Мушу йти, Піпіне. Мушу піти на військову раду і довідатися про все, що можна. Та зараз хід Ворога, й він от-от кине у гру основні сили. Але пішаки гратимуть не меншу роль за інших, Переґріне, сину Паладіна, солдате Ґондору. Гостри свій меч!
Біля дверей Ґандалф обернувся.
— Я поспішаю, Піпіне, — сказав він. — Зроби для мене послугу. Якщо ти не дуже втомився. Але все одно: піди провідай Тінебора, подивися, як його примістили. Ці люди добре ставляться до тварин, бо добрі та мудрі, але не мають навичок догляду за кіньми.
Ґандалф пішов; саме в ту мить на цитадельній вежі вдарив дзвін. Пролунали три чисті срібні удари, і дзвін замовк: була третя година після сходу сонця.
Невдовзі Піпін зійшов по сходах і визирнув на вулицю. Сяяло тепле яскраве сонце, вежі та будинки відкидали чіткі тіні на захід. Високо у блакитне небо здіймав білий шолом і сніжний плащ Міндоллуїн. Озброєні люди проходили вулицями Міста, мабуть, відбувалася зміна варти.
— По-нашому зараз дев'ята ранку, — сказав Піпін уголос сам до себе. — Саме час для доброго сніданку біля відчиненого вікна, на весняному сонечку. І так кортить поснідати! Вони тут узагалі снідають, чи той час уже минув? А коли обідають? І де?
Тут він звернув увагу на чоловіка в чорно-білому вбранні, котрий ішов вузькою вуличкою від Цитаделі йому назустріч. Піпін почувався самотньо і тому вирішив заговорити до чоловіка, коли той проходитиме поруч; але потреби такої не було, бо чоловік сам підійшов до нього.
— Ти — дрібнолюдик Переґрін? — запитав він. — Мене повідомили, що ти присягнув на вірність правителеві та Ґондору. Ласкаво просимо! — Він подав руку, й Піпін потиснув її. — Мене звати Береґонд, син Беренора. Сьогодні вранці я вільний від варти, і мене послали повідомити тобі паролі та розповісти про все, про що тобі можна й цікаво знати. А я натомість довідаюся щось про тебе. Ми ніколи раніше не бачили дрібнолюдиків, бо навіть якщо і доходили до нас чутки, то наші легенди про них усе одно не розповідають. До того ж, ти друг Мітрандіра. Добре знаєш його?
— Та ніби добре, — сказав Піпін. — Усе своє коротке життя я знав про нього, а останнім часом багато мандрував із ним. Але в цій книзі є що читати, а я, мабуть, перегорнув лише сторінку-дві. Однак мало хто знайомий із ним краще. З нашого Загону, мабуть, лише Араґорн добре знав його.
— Араґорн? — перепитав Береґонд. — А хто це?
— Ну… — затнувся Піпін, — чоловік, котрий мандрував із нами. Думаю, він зараз у Рогані.
— Бачу, ти також бував у
