Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Вершники знову рушили в дорогу, і якийсь час Араґорн їхав із дунаданами; і коли вони розповіли йому останні новини з півночі та півдня, Елрогір сказав:
— Батько велів переказати тобі: «Часу обмаль. Якщо поспішаєш, згадай про Стежину Мертвих».
— Мені завжди бракує часу для здійснення бажаного, — відповів Араґорн. — Однак великим має бути поспіх, аби я ступив на ту стежку.
— Побачимо, — сказав Елрогір. — А зараз не будемо говорити про таке на відкритій дорозі!
І звернувся Араґорн до Галбарада:
— Що ти везеш, друже?
Бо він помітив, що замість списа той тримає довге древко, туго обмотане тканиною та перев'язане ремінцями.
— Це подарунок від пані Рівендолу, — відповів Галбарад. — Потайки та віддавна працювала вона над ним. А також веліла переказати: «Часу обмаль. Або надія справдиться, або всім надіям кінець. Тому посилаю тобі те, що призначено для тебе. Щасти тобі, Ельфійський Самоцвіте!»
І відповів Араґорн:
— Тепер я знаю, що ти везеш. Зберігай це для мене ще трохи!
І він відвернувся, подивився на північ під великими зорями і, замовкнувши, так і не промовив ані слова за всю ніч.
Ніч минала і на сході сіріло, коли вони добралися до Горнбурґа. Тут треба було трохи відпочити і порадитися.
Мері спав, доки його не розбудили Леґолас і Ґімлі.
— Сонце високо, — сказав Леґолас. — Усі вже на ногах і працюють. Ходімо, пане ледащо, оглянемо фортецю, доки ще можна!
— Три доби тому тут була битва, — згадав Ґімлі, — і тут ми з Леґоласом грали у гру, яку я виграв із перевагою в одного орка. Ходімо подивишся, де це було! А ще, Мері, тут є печери, печери чудес! Може, сходимо туди, Леґоласе?
— Ні! Немає часу, — відповів Леґолас. — Хто ж милується красою поспіхом! Я дав тобі слово повернутися сюди з тобою, коли настане день спокою та свободи. А зараз майже полудень, ми обідаємо — і, чув я, знову в дорогу.
Мері підвівся і позіхнув. Кілька годин сну — цього аж ніяк не досить; Мері був утомлений і засмучений. Він заскучив за Піпіном і далі почував себе тільки поклажею, коли всі довкола готуються до справи, в якій він нічого не тямить.
— Де Араґорн? — запитав він.
— У горішній кімнаті, у вежі,— відповів Леґолас. — Здається, не лягав спати. Пішов туди кілька годин тому, сказав — мусить подумати, а з ним — тільки Галбарад. Якісь темні думки чи сумніви бентежать його.
— Вони дивні, ці новоприбулі, — зазначив Ґімлі. — Такі могутні та поважні, що роганські вершники проти них — як хлопчики; і обличчя в них суворі, обвітрені, мов скелі, майже всі — як Араґорн, і мовчать постійно.
— Але, як і Араґорн, вони ввічливі, коли порушують мовчанку, — сказав Леґолас. — А ти звернув увагу на братів Елладана й Елрогіра? Одягнуті яскравіше, ніж решта, а ще гарні та галантні, мов самі ельфи; та це й не дивно — вони ж сини Елронда з Рівендолу.
— А чому вони приїхали? Ти не чув? — спитав Мері.
Він уже одягнувся, накинув на плечі сірий плащ, і вони втрьох пішли до розбитих воріт Горнбурґа.
— Вони відповіли на виклик, ти ж чув, — пояснив Ґімлі. — Кажуть, до Рівендолу прийшла звістка: «Араґорн потребує підтримки родичів. Дунадани, їдьте до нього в Роган!» Але звідки прийшла звістка, ніхто не знає. Я думаю, послав її Ґандалф.
— Ні, це Ґаладріель, — сказав Леґолас. — Хіба вона не провіщала вустами Ґандалфа про прихід Сірого Загону з Півночі?
— Так, ти правий, — сказав Ґімлі. — Володарка Лісу! Вона читає в серцях і відгадує бажання. Чому би нам не забажати і собі кількох родичів, Леґоласе?
Леґолас зупинився перед воротами і звернув погляд ясних очей на північ та на схід, і прекрасне обличчя його спохмурніло.
— Наші не прийдуть, — відповів він. — Їм нічого їхати на війну; війна сама прийшла до їхніх земель.
Троє друзів іще трохи погуляли, розмовляючи про ті чи інші перипетії битви, і так вийшли з воріт, минули кургани полеглих на лузі біля дороги, піднялися на вал Гельмового Рову і глянули на ущелину. Смертний Горб стояв там, чорний, високий, обкладений камінням, а трава довкола була витоптана та поорана гуорнами. Темнолиці горяни і захисники фортеці працювали біля Рову чи в полі та на зруйнованому мурі; однак усе здавалося напрочуд спокійним: утомлена долина відпочивала після великої бурі. Невдовзі друзі повернулися до фортеці й пішли обідати у велику залу.
Король був уже там і, щойно вони ввійшли, підкликав Мері й посадив поряд зі собою.
— Тут не так гарно, як у моєму палаці в Едорасі, — сказав Теоден. — І твого друга бракує. Та ще не скоро сядемо ми за високим столом у Медусельді; не буде часу на бенкети, коли я повернусь. Але що там гадати! Їж, пий, і поговорімо, поки ще є час. А потім поїдеш зі мною.
— Справді? — сказав Мері, здивований і втішений. — Оце ж прекрасно! — Він іще ніколи не був таким вдячним за теплі слова. — Боюся, я тільки плутаюся в усіх під ногами, — затнувся він, — але, розумієте, я хотів би зробити щось корисне.
— У цьому я не сумніваюся, — мовив король. — Для тебе приготували гарного гірського поні. Будь-якими стежками він пройде не гірше за коня. З Горнбурґа ми поїдемо через гори, не по рівнині, й дорогою заїдемо до Гірського Скиту, де нас чекає панна Еовіна. Якщо бажаєш, будеш моїм зброєносцем. Чи є тут, Еомере, військове спорядження, підхоже для мого зброєносця?
— Тут немає великих складів, правителю, — відповів Еомер. — Можливо, знайдеться легкий шолом, але кольчуги та меча для його статури у нас нема.
— Я маю свого меча, — сказав Мері, злазячи з лави й дістаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо. Його раптом переповнила любов до цього старого чоловіка, він опустився на одне коліно і поцілував руку Теодена. — Чи можу я, Меріадок із Ширу, покласти свій меч тобі на коліна, королю? — вигукнув він. — Прийми мою службу, якщо бажаєш!
— З радістю приймаю, — відповів король і, поклавши довгі старечі долоні на темноволосу голову гобіта, благословив його. — Вставай, Меріадоку, роганський зброєносцю Медусельда. Візьми свій меч і носи його на добру славу!
— Відтепер ти для мене як батько, — сказав Мері.
— На короткий час, — мовив Теоден.
Усі обідали та розмовляли, аж нарешті Еомер нагадав:
— Уже надходить година, призначена для від'їзду, володарю. Чи накажеш сурмити збір? Але де Араґорн? Він і не сідав
