Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— На яке питання відповідати спочатку? — сказав Піпін. — Мій батько — землероб зі села Білостоки поблизу Холма, що в Ширі. Мені скоро двадцять дев'ять, тож тут я тебе випередив, хоча на зріст я маю лише чотири фути і рости вже не буду, хіба що вшир.

— Двадцять дев'ять! — присвиснув хлопець. — Ого, та ти геть старий, як мій дядько Іорлас. Але все одно, б'юсь об заклад, — додав він задерикувато, — я тебе перекину догори ногами або покладу на лопатки.

— Може, і так, якщо я дозволю, — відказав Піпін із усмішкою. — А може, я сам покладу тебе на лопатки: в моїй країні ми маємо свої маленькі хитрощі. А мене, до речі, вважають особливо сильним та спритним, і я ще нікому не дозволив перекинути себе догори ногами. А якщо захочеш спробувати, то, може, й убити тебе доведеться. От підростеш — то й навчишся, як не довіряти зовнішності; ти мене прийняв за слабкого хлопчика та легку здобич, а я попереджаю тебе: ти помиляєшся, я дрібнолюдик, сильний, хоробрий і злий!

Піпін скривив таку страшну міну, що хлопець ступив крок назад, але відразу ж рушив уперед зі стиснутими кулаками та вогнем в очах.

— Ні! — розсміявся Піпін. — Вірити незнайомцям на слово також не можна! Я не забіяка. А тобі би пасувало назватися, хто ти такий.

Хлопець гордо розправив плечі.

— Я — Берґіл, син вартового Береґонда.

— Я так і подумав, — сказав Піпін, — бо ти на нього схожий. Це він послав мене сюди.

— Чому ж ти відразу не сказав? — здивувався Берґіл, але раптом засмутився. — Тільки не кажи, що він передумав і хоче відіслати мене разом із дівчатами! Але ж ні, останні обози вже відійшли.

— Не все так погано, а може, і навпаки — добре, — сказав Піпін. — Він каже, що замість ставити мене на голову ти можеш показати мені Місто і розважити мою самотність. А я тим часом розповім тобі про далекі краї.

Берґіл від радості заплескав у долоні.

— Отже, все гаразд! — вигукнув він. — Ходімо ж! Ми саме збиралися до Воріт. Біжім уже.

— А що там таке?

— Сьогодні перед заходом сонця Південною Дорогою мають прийти капітани союзних земель. Ходімо з нами, і сам усе побачиш!

Берґіл виявився добрим товаришем, і відколи Піпін розлучився з Мері — першим цікавим співрозмовником, тож вони вже сміялись і жартували, прямуючи вулицею та не зважаючи на цікаві погляди. Невдовзі опинились у натовпі, що рухався до Великих Воріт. Тут Піпін особливо підріс в очах Берґіла, бо, коли назвав своє ім'я та пароль, варта віддала йому честь і пропустила; навіть більше, йому дозволили взяти зі собою Берґіла.

— Оце гарно! — сказав Берґіл. — Нам, хлопцям, уже не дозволяють виходити за Ворота без дорослих. Тепер ми побачимо все!

За Воротами на краю вулиці та широкого мощеного майдану, куди сходились усі шляхи до Мінас-Тіріта, зібрався натовп людей. Усі дивилися на південь, і невдовзі залунали вигуки:

— Курява над шляхом! Ідуть!

Піпін і Берґіл протиснулись у перший ряд і стали чекати. Удалині заграли роги, в натовпі, наче вітер, піднявся вітальний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали:

— Форлонґ! Форлонґ!

— Що це значить? — спитав Піпін.

— Прибув Форлонґ, — пояснив Берґіл, — старий Форлонґ Товстий, правитель Лоссарнаху. Там живе мій дід. Ура! Ось він іде. Привіт Форлонґові!

На чолі колони басував могутній жеребець, на якому сидів сивобородий старий зі широкими плечима та великим черевом, але у броні й чорному шоломі, з довгим важким списом у руці. За ним гордо виступали запилені піхотинці, озброєні великими сокирами; були вони нижчі на зріст і смаглявіші за інших людей, котрих Піпін бачив у Ґондорі; обличчя мали суворі.

— Форлонґ! — кричали люди. — Вірний, справжній друг! Але коли воїни з Лоссарнаху пройшли, люди зашепотіли:

— Як їх мало! Тільки дві сотні. Ми сподівалися, буде вдвічі більше. Це, мабуть, через чорний флот. Послали до нас лише десяту частину своїх сил. Ну, та краще мало, ніж нічого.

Отак до Воріт підходили загони й під радісні вітання вступали до Міста: в темну годину союзні землі збиралися на захист Міста Ґондору; та завжди замало, завжди менше, ніж того сподівалися чи потребували. Мешканці долини Рінґло на чолі зі сином їхнього правителя Дерворіном — триста піхотинців. З нагір'я Мортонду, великої Чорнокорінної Долини, високий Дуїнгір зі синами Дейліном і Дервіном та п'ятьма сотнями лучників. З Анфаласу, далекого Довгобережжя, збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, бідно споряджені, крім дружини Голасґіла, їхнього вождя. З Ламедону — кілька похмурих горян без ватажка. Рибалки з Етіру — якась сотня, решта залишилася на кораблях. Гірлуїн Прекрасний із Зелених Пагорбів Піпіннат-Геліну з трьома сотнями хоробрих бійців у зеленому. І насамкінець, гордовитіший за всіх, Імрагіл, князь Дол-Амрота, родич Денетора, під шитими золотом знаменами зі зображенням Корабля та Срібного Лебедя, із загоном лицарів у повному спорядженні та на сірих конях; а за ними сім сотень піших воїнів — високі, сіроокі, темноволосі, пройшли вони з піснею.

Це було все — менш як три тисячі бійців. Чекати ще когось було годі. Вигуки та кроки затихли за Воротами. Глядачі ще трохи постояли мовчки. Курява висіла в повітрі, бо вітер ущух і повітря було важке. Надходив час зачиняти Ворота, і багряне сонце сховалося за Міндоллуїном. Тінь упала на Місто.

Піпін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, неначе вгорі зависли курява та дим, крізь які сочилося тьмяне світло. Але на заході вмируще сонце підпалило хмари, і тепер Міндоллуїн чорнів на тлі розжареного вугілля.

— Отак гарний день закінчується гнівом! — сказав він, забувши про хлопця.

— І великим гнівом, якщо я не повернуся до вечірнього дзвону, — сказав Берґіл. — Ходімо! Грає сурма, будуть зачиняти Ворота.

Тримаючись за руки, вони повернулися до Міста перед самим зачиненням Воріт; коли вийшли на вулицю Ліхтарників, дзвони на всіх вежах урочисто загули. У багатьох вікнах запалили світло, з будинків і казарм, які тягнулись уздовж міської стіни, долинали пісні.

— Наразі до побачення, — сказав Берґіл. — Передавай моєму батькові вітання і подякуй за наше знайомство. Будь ласка, приходь іще. Мені навіть стало шкода, що зараз війна, бо інакше ми би гарно розважилися. Поїхали би до Лоссарнаху, до мого діда; навесні там гарно, в лісі та на полях повно квітів. Ну, може, ще з'їздимо. Їм ніколи не здолати нашого правителя, та й батько мій дуже відважний! До побачення!

Вони розійшлись, і Піпін поспішив назад до