Буря Мечів - Джордж Мартін
— Вам це не сподобається.
— Все одно хочу вислухати.
— Як зволите. Моя думка: облиште місто. Ви не зможете звільнити всіх рабів на світі, халесі. А ваша війна — у Вестеросі.
— Про Вестерос я не забула...— Дані снився він ночами — ця казкова земля, якої вона в житті не бачила.— Якщо я дозволю цегляним мурам Міріна так легко мене подолати, як зможу я колись узяти великі кам’яні замки Вестеросу?
— Як узяв їх Ейгон,— сказав сер Джора,— вогнем. Заки ми дістанемося Сімох Королівств, ваші дракони виростуть. І там у нас будуть і рухомі башти, і метавки — все, чого немає тут... але дорога через землі вічного літа довга й важка, на ній можуть трапитися незнані небезпеки. В Астапорі ви зупинилися, щоб придбати військо, а не почати війну. Збережіть штихи й шаблі для Сімох Королівств, королево. Лишіть Мірін мірінцям, а ми рушаймо на захід, у Пентос.
— Переможені? — наїжачилася Дані.
— Коли боягузи ховаються за високими стінами, це вони переможені, халесі,— сказав ко Джого.
Решта кровних вершників погодилися.
— Крове од крові моєї,— мовив Рахаро,— коли боягузи ховаються й палять харчі та корм, великий хал шукає хоробріших ворогів. Усі це знають.
— Усі це знають,— підтвердила Джикі, наливаючи вино.
— А я — ні.
Дані завжди дослухалася до порад сера Джори, але не чіпати Мірін — це вже занадто. Не могла вона забути дітей на стовпах — ні птахів, які видзьобували їм нутрощі, ні маленьких ручок, які вказували на прибережний шлях.
— Пане Джоро, ви кажете, у нас не лишилося харчів. Якщо я вирушу на захід, як я в дорозі годуватиму своїх вільновідпущеників?
— Ніяк. Перепрошую, халесі. Їм доведеться самим годуватися, бо повмирають з голоду. У поході загине чимало людей, це так. Це буде важко, але врятувати їх неможливо. Нам слід чимшвидше перейти ці випалені землі.
Дані й так лишила по собі шлейф із трупів, коли переходила червону пустелю. Такого видовища вона більше не хоче бачити.
— Ні,— сказала вона.— Не поведу я на вірну смерть своїх людей...— («Моїх дітей»).— Має бути якась лазівка в місто.
— Знаю я цю лазівку,— погладив Брунатний Бен Плам свою рябу сріблясто-білу бороду.— Клоака.
— Клоака? Про що це ви?
— Великі цегляні підземні стоки зливають міські нечистоти у Скагазадан. Ось вам і лазівка для кількох людей. Саме так я і втік з Міріна, коли Скарб позбувся голови. Сморід так з мене й не вивітрився,— скривився Брунатний Бен.— Іноді він мені ночами сниться.
На обличчі сера Джори був написаний сумнів.
— Як на мене, вийти легше, ніж зайти. Стоки зливаються в ріку, кажете? Це значить, що отвори розташовані просто під мурами.
— І загороджені залізними ґратами,— визнав Брунатний Бен,— хоча деякі вже проіржавіли, бо в іншому разі я б у лайні втопився. Коли вже опинишся всередині, доведеться довго лізти в повній темряві лабіринтом цегляних каналів, де хто завгодно загубиться. Нечистоти доходять до пояса, але, як видно зі слідів на мурах, можуть і вище голови сягати. А ще там водиться всяке таке. Велетенські пацюки — я таких у житті не бачив, ба й гірше. Бридота!
— Бридота,— розреготався Дааріо Нагарне,— як ото ти був, коли виліз звідти? Якби хтось здуру й вирішив таке спробувати, в Міріні кожен рабовласник занюхав би, щойно він би показався.
Брунатний Бен знизав плечима.
— Її світлість спитала, чи є лазівка, я розповів... але Бен Плам назад у клоаку не полізе навіть за все золото Сімох Королівств. Якщо хоче хтось інший спробувати — ласкаво прошу.
Аґо, Джого й Сірий Черв’як усі заговорили водночас, але Дані піднесла руку, закликаючи до тиші.
— Клоака — не найкращий вибір.
Сірий Черв’як проведе туди незаплямованих, якщо вона накаже, знала Дані, і криваві вершники теж такий наказ виконають. Але ніхто з них для такого завдання не пасує. Дотраки — комонники, а сила незаплямованих у їхній дисциплінованості на полі бою. «Чи можу я послати людей на смерть, коли надія така примарна?»
— Я мушу все обміркувати. Повертайтеся до своїх обов’язків.
Капітани, уклонившись, вийшли, зосталися тільки служниці та дракони. Та коли виходив Брунатний Бен, Вісеріон розпростав крила й ліниво полетів йому на голову. Одне крило ляснуло перекупного меча по обличчю. Білий дракон однією ногою незграбно приземлився чоловікові на голову, а другою — на плече, і тут-таки знову злетів.
— Ви йому подобаєтеся, Бене,— сказала Дані.
— Ще б пак,— засміявся Брунатний Бен.— У мене самого є краплина драконової крові, щоб ви знали.
— У вас? — страшенно здивувалася Дані. Плам був з вільнонайманців, такий собі приязний дворняга. Обличчя мав широке й темне, зі зламаним носом, на голові — кучму буйного сивого волосся, а від матері-дотрачки йому дісталися великі й темні очі-мигдалини. Він запевняв, що в ньому змішалася кров Браавоса, і Літніх островів, і Ібену, і Когора, і дотраків, і Дорну, і Вестеросу, але оце вперше Дані чула, що в нього ще й таргарієнська кров. Вона кинула на нього пильний погляд.— Як таке може бути?
— Ну,— озвався Брунатний Бен, у Призахідних королівствах був колись старий Плам, який одружився з королівною з драконів. Бабуся мені цю легенду розповідала. Жив він ще за днів короля Ейгона.
— Котрого Ейгона? — запитала Дані.— У Вестеросі правило п’ятеро Ейгонів.
Братів син мав би бути шостим, якби люди Узурпатора не розтрощили йому голову об стіну.
— П’ятеро їх було? Ото плутанина! Не можу вам сказати, який він був числом, королево. А от старий Плам був лордом, мабуть, людиною знаною у свій час, якщо послухати, скільки він мав землі. А головне, прошу королівського вибачення, у нього прутень був шість футів завдовжки.
Дані розсміялася так, що зателенчали три дзвоники в її косі.
— Дюймів, хотіли ви сказати.
— Футів,— твердо повторив Брунатний Бен.— Якби дюймів, хто про це взагалі говорив би? Ваша світлосте.
Дані хихотіла як дівчинка.
— А ваша бабуся на власні очі це диво бачила?
— Ні, не бачила нічого стара гаргара. Вона була наполовину ібенка, наполовину когорянка, у Вестеросі не бувала, либонь, дідусь їй розповів. Його якийсь дотрак убив ще до мого народження.
— А дідусь ваш звідки про це дізнався?
— З казочок, які ще в колисці розповідають, гадаю,— знизав плечима Брунатний
