Буря Мечів - Джордж Мартін

— Сказав, що тут будуть люди,— пихтів Сем.— Тут, у замку. Я просто не знав, що ви будете вже нагорі сходів. І не знав, що ви на мене сіть накинете та штрикнете мене в живіт,— він торкнувся черева долонею в чорній рукавичці.— Кров є? Мені не видно.

— Я тебе легенько штовхнула, просто щоб з ніг збити,— сказала Міра.— Ану, дай поглянути,— вона опустилася на одне коліно й помацала навколо пупця.— Ти ж у кольчузі. До шкіри я б не пробила.

— А все одно було боляче,— почав нарікати Сем.

— А ви справді брат Нічної варти? — запитав Бран.

Товстун кивнув, і його подвійне підборіддя затрусилося. Шкіра в нього була бліда й обвисла.

— Я простий стюард. Доглядав круків лорда Мормонта,— на мить він так скривився, наче ось-ось розплачеться.— Але я їх усіх на Кулаці розгубив. Це все через мене. А потім я сам загубився. Навіть Стіну не міг знайти. Вона сто льє завдовжки й сімсот футів заввишки, а я не міг її знайти!

— Ну, вже знайшов,— сказала Міра.— Підніми-но дупу з землі, я свою сітку хочу забрати.

— Як ви пройшли крізь Стіну? — поцікавився Джоджен, поки Сем важко підводився на ноги.— Колодязь веде до підземної річки, це так ви пройшли? Але ви навіть не змокли...

— Там є брама,— пояснив товстун Сем.— Таємна брама, стара як сама Стіна. Чорна брама — ось як він її назвав.

Ріди обмінялися поглядом.

— Ця брама — внизу в колодязі? — запитав Джоджен.

— Ви її не знайдете,— похитав головою Сем.— Я маю вас провести.

— Чого це? — здивувалася Міра.— Якщо там є брама...

— Ви її не знайдете. А навіть якщо і знайдете, вона не відчиниться. Для вас — ні. Це Чорна брама,— Сем ущипнув себе за чорну вицвілу вовну на рукаві.— Тільки вояк Нічної варти здатен її відчинити, сказав він. Тільки побратим, який дав обітницю.

— Сказав він,— нахмурився Джоджен.— Отой... Холоднорукий?

— Це не справжнє його ім’я,— мовила Жиллі, заколисуючи немовля.— Це ми його між собою так називали, ми з Семом. У нього руки холодні як крига, але він урятував нас од мерців, він і ще його круки, а привіз нас сюди його лось.

— Лось? — зачудовано вигукнув Бран.

— Лось? — збентежилася Міра.

— Круки? — перепитав Джоджен.

— Годор? — зронив Годор.

— А він був зелений? — хотів знати Бран.— З рогами?

— Лось? — не зрозумів товстун.

— Холоднорукий,— нетерпляче мовив Бран.— На лосях їздять зеленяки, завжди казала стара Нан. Іноді в них теж є роги.

— Не був він зелений. Вдягнутий у чорне, як побратим Варти, але білий як блідавець, а руки такі холодні, що я спершу аж злякався. Але у блідавців очі блакитні та язика немає... а може, вони просто говорити розучилися,— товстун обернувся до Джоджена.— Він чекає. Нам слід іти. У вас є тепліший одяг? На Чорній брамі зимно, а за Стіною ще холодніше. Ви...

— А чому він не прийшов з тобою? — спитала Міра і вказала на Жиллі з немовлям.— Он вони прийшли з тобою, чому ж він — ні? Чому ти і його не провів крізь Чорну браму?

— Він... не може.

— Чому ні?

— Стіна... Стіна — це не просто крига й камінь, сказав він. Це ще і замовляння... давні й потужні. Він не може перейти Стіну.

У замковій кухні запала тиша. Чулося тільки тихе тріскотіння полум’я, і вітер шарудів у темряві листям, і рипіло тонке віродерево, тягнучись до місяця. «За тою брамою водяться чудовиська, велети й нежить,— розповідала колись стара Нан,— але вони не зможуть пройти, доки міцно стоїть Стіна. Засинай, маленький мій Брандоне, мій хлопчику. Тут чудовиськ немає».

— Я не той, кого тобі велено привести,— сказав Джоджен товстуну Сему в брудному й мішкуватому чорному строю.— Ось він.

— О! — Сем невпевнено поглянув на Брана згори вниз. Може, саме в ту мить він усвідомив, що Бран — каліка.— Я не... У мене сили не вистачить тебе нести, я...

— Мене понесе Годор,— сказав Бран і тицьнув у кошик.— Я їжджу ось у цьому в нього на спині.

Сем довго роздивлявся його.

— Ти — братик Джона Сноу. Той, який упав...

— Ні,— обірвав його Джоджен.— Той хлопчик помер.

— Нічого не кажи,— застеріг його Бран.— Будь ласка.

Сем на мить збентежився, але нарешті мовив:

— Я... я вмію тримати секрети. І Жиллі також,— він перевів на неї погляд, і дівчина кивнула.— Джон... Джон був і мені братом теж. Він був моїм єдиним другом, найкращим другом, але він поїхав з Кворином Півруким на розвідку на Льодоікла й не повернувся. Це ми на нього чекали на Кулаці, коли... коли...

— Джон тут,— сказав Бран.— Літо може підтвердити. Він був з дикунами, але вони вбили якогось чоловіка, і Джон сів на коня й утік. Певен, він поїхав у Чорний замок.

Сем перевів погляд на Міру.

— Ти впевнена, що це був Джон? Ти точно його бачила?

— Я — Міра,— усміхнулася дівчина,— а Літо...

Тут від розтрощеного склепіння над головою відділилася тінь і стрибнула вниз у місячному світлі. Навіть з пораненою ногою вовк приземлився легко й нечутно, як сніг. Жиллі перелякано зойкнула і так міцно притиснула немовля до грудей, що воно знову розплакалося.

— Він вас не скривдить,— сказав Бран.— Це Літо.

— Джон розповідав, що у вас усіх були вовки,— Сем скинув рукавицю.— Привида я знаю.

Він простягнув тремтливу руку з білими та тлустими, наче сардельки, пальцями. Літо підбіг ближче, нюхнув долоню, а тоді лизнув її.

Отоді-то Бран усе й вирішив.

— Ми підемо з вами.

— Всі? — здивувався Сем.

— Він же наш королевич,— скуйовдила хлопчику чуприну Міра.

Літо, принюхуючись, обійшов колодязь. Зупинившись на початку сходів, він озирнувся на Брана. «Він не від того, щоб спуститися».

— А безпечно тут лишити Жиллі до мого повернення? — запитав Сем.

— Напевно,— сказала Міра.— Ласкаво просимо до нашого багаття.

— Замок порожній,— докинув Джоджен.

Жиллі роззирнулася.

— Крастер багато нам казок про замки розповідав, але я й гадки не мала, що вони такі величезні.

«А це всього-на-всього кухня». Цікаво, міркував Бран, що вона подумає про Вічнозим, якщо колись його побачить.