Буря Мечів - Джордж Мартін

— Ти ж повернешся по мене,— мовила вона до Сема.

— Зовсім скоро,— пообіцяв Сем,— а тоді ми вирушимо туди, де тепло.

Бран, почувши це, подумав, чи правильно він чинить. «А я колись іще повернуся туди, де тепло?»

— Я піду перший, я знаю дорогу,— мовив Сем — і на мить завагався на верхівці сходів.— Скільки сходинок! — зітхнув він, перш ніж почати спускатися. За ним рушив Джоджен, тоді Літо, а тоді Годор з Браном на спині. Замикала Міра з остенем і сіттю в руках.

Спуск був довгий. Верхівка сходів купалася в місячному сяйві, та з кожним колом тьмяного світла ставало дедалі менше. Кроки відлунювали від вогкого каміння, посилювався шум води.

— Може, слід було смолоскипи взяти? — запитав Джоджен.

— Очі звикнуть,— відказав Сем.— Тримайтеся рукою за стіну — і не впадете.

З кожним поворотом у колодязі ставало холодніше й темніше. Коли Бран зрештою захилив голову, колодязна цямрина була заледве завбільшки з півмісяць.

— Годор,— прошепотів Годор.

— Годор-годор-годор-годор,— у відповідь шепнув колодязь. Вода шуміла зовсім близько, але Бран, поглянувши вниз, побачив лише чорноту.

За один чи два повороти Сем знагла зупинився. Він був за чверть прольоту від Брана з Годором, футів на шість униз, але Бран заледве його бачив. А ще Бран бачив браму. Чорну браму, як назвав її Сем, хоча вона зовсім і не була чорна.

Вона була з білого віродерева, на якому виднівся лик.

Від дерева йшло світіння — біле як молоко чи місячне сяйво, зовсім слабеньке, воно майже не сягало за межі власне дверей, не сягало навіть Сема, який стояв просто перед ними. Лик був старечий, блідий, зморшкуватий і всохлий. «Наче мертвий». Рот стулений, очі заплющені, щоки запалі, чоло зморшкувате, а підборіддя обвисле. Якби людина могла прожити тисячу років і не вмерти, тільки старіти, мабуть, у неї було б таке лице.

Двері розплющили очі.

Вони теж були білі, ще й сліпі.

— Хто ви? — запитали двері, і колодязь зашепотів: «Хто-хто-хто-хто».

— Я меч у темряві,— озвався Семвел Тарлі.— Я чатовий на мурах. Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу.

— Проходьте,— сказала брама. Вуста її почали розтулятися — ширше, ширше, ширше, поки не лишилося нічого, окрім велетенського роззяпленого рота в колі зморщок. Сем, відступивши, пропустив уперед Джоджена. За ним побіг Літо, принюхуючись, а тоді прийшла Бранова черга. Годор пригнувся, але недостатньо. Верхня губа брами легенько черкнула Брана по голові, і на нього впала краплина води, потекла повільно по носі. Дивна річ, але вона була тепла й солона, як сльоза.

Данерис

Мірін завбільшки був як Астапор і Юнкай разом узяті. Як і ці міста-побратими, його збудували з цегли, та якщо Астапор був червоний, а Юнкай — жовтий, у Міріні використовували цеглу різнобарвну. Мури тут були вищі, ніж у Юнкаї, і в ліпшому стані — на кожному розі укріплені бастіонами й посилені величезними оборонними вежами. За мурами, велетенська на тлі неба, виднілася Велика піраміда — вісімсот футів заввишки, з височенною бронзовою гарпією на верхівці. «Гарпія — символ боягузтва,— мовив Дааріо Нагарис, побачивши її.— У неї жіноче серце й курячі ноги. Не дивно, що її сини ховаються за мурами».

Але звитяжець не ховався. Він виїхав з міської брами, закутий у мідну луску, оздоблену гагатом, верхи на білому рисаку, чий рожево-білий смугастий бард пасував до шовкового плаща, що струменів з плечей звитяжця. Спис у руках героя був чотирнадцять футів завдовжки, весь у рожевих і білих завитках, а волосся в нього на голові було закручене й залаковане у формі великих баранячих рогів. Звитяжець їздив туди-сюди перед різнобарвним цегляним муром, викликаючи обложників виставити проти нього на двобій свого представника.

Кровні вершники так розпалилися, що мало не побилися між собою, хто з них вийде проти нього.

— Крове од крові моєї,— мовила до них Дані,— ваше місце тут, біля мене. А чоловік цей — дзижчлива муха, не більше. Не звертайте уваги — і він поїде собі.

Аґо, Джого й Рахаро вояки були хоробрі, але юні, та й занадто цінні, щоб ними ризикувати. Це вони утримували халасар укупі, і вони — найкращі розвідники.

— Мудро,— сказав сер Джора, стоячи разом з нею перед шатром і спостерігаючи за містом.— Нехай цей блазень їздить собі туди-сюди і горлопанить, поки в нього кінь не закульгає. Нам від цього — жодної шкоди.

— Шкода є,— заперечив Аристан Білобородий.— У війнах перемагається не тільки штихами й шаблями, сер. Іноді сходяться дві рівноцінні армії, але одна з них зламається і побіжить, а друга — вистоїть. А цей звитяжець розпалює мужність у серцях своїх вояків і сіє зерно сумніву в наших.

— А якщо наш представник програє,— пирхнув сер Джора,— яке зерно він посіє?

— Людина, яка боїться битви, перемогти не зможе, сер.

— Тут не про битву йдеться. Брама Міріна не відчиниться, навіть якщо цей блазень загине. Навіщо ж нам ризикувати чиїмсь життям?

— Це справа честі, я б сказав.

— З мене досить,— урвала їх Дані: бракувало ще їхніх пересварок до всіх турбот, які опосіли її. За мурами Міріна чаяться значно серйозніші небезпеки, ніж один біло-рожевий звитяжець з його прокльонами, тож Дані не могла собі дозволити відволікатися. Після Юнкая в її війську налічується понад вісімдесят тисяч вояків, та справжніх солдатів у ньому менш як чверть. А решта... ну, сер Джора кличе їх ходячими ротами, і скоро ці роти голодуватимуть.

Велике панство Міріна ще до появи Дані відійшло, зібравши скільки було змоги врожай і спаливши все, що не вдалося зібрати. Тож дорогою її вітали обвуглені лани й отруєні криниці. А що найгірше, на кожному мильовому стовпі вздовж дороги з Юнкая розіп’яли по маленькому невільнику — прицвяхували їх ще живими, так що з нутра в них звисали кишки, а одна рука завжди вказувала напрямок на Мірін. Дааріо, який вів авангард, звелів знімати дітей, поки Дані їх не побачила, але вона, дізнавшися про це, скасувала такий наказ. «Я мушу їх побачити,— сказала вона.— Мушу побачити кожного, порахувати, зазирнути їм в