Буря Мечів - Джордж Мартін
«Він же не має на увазі...»
— Ви помиляєтеся! — Дані перевела погляд на Джору Мормонта.— Скажіть йому, що він помиляється. Немає тут ніякого шпигуна. Пане Джоро, скажіть йому! Ми ж разом перейшли і Дотрацьке море, і червону пустелю...— серце в неї билося, як пташка в клітці.— Скажіть йому, Джоро. Скажіть йому, що він усе неправильно зрозумів.
— Чужі б вас узяли, Селмі! — сер Джора жбурнув свого меча на килим.— Халесі, це все було до того, як я пізнав вас... до того, як покохав...
— Не вимовляйте цього слова! — позадкувала вона від нього.— Як ви могли? Чого вам наобіцяв Узурпатор? Золота? Це все через золото?
Невмирущі сказали, що їй доведеться пережити ще дві зради — за золото і за любов.
— Кажіть мені, що вам пообіцяли!
— Вейрис казав... я зможу повернутися додому,— він похилив голову.
«Це я збиралася забрати вас додому!» Дракони відчули її розлючення. Вісерис загарчав, з пащеки в нього вихопився сірий дим. Дрогон почав бити в повітрі чорними крилами, а Рейгал, вигнувши назад шию, вивергнув полум’я. «Мені досить сказати одне слово — і вони обидва згорять». Невже нікому вона не може довіряти, ніхто її не захистить?
— Усі лицарі у Вестеросі такі облудні, як ви двоє? Забирайтеся, поки мої дракони вас не підсмажили. Як смердить від печеного брехуна? Так само бридко, як із клоаки Брунатного Бена? Геть!
Сер Баристан підвівся повільно, наче заморожений. Уперше йому на вигляд можна було дати всі його роки.
— Куди ж іти нам, ваша світлосте?
— В пекло — служіть там королю Роберту! — Дані відчула на щоках гарячі сльози. Дрогон вереснув, махаючи хвостом.— Чужі б вас обох ухопили.
«Забирайтеся, забирайтеся назавжди, обидва, ще раз побачу ваші обличчя — обом зрадливі голови відрубаю». Вона не промовила цього вголос. «Вони мене зрадили. Але врятували. Але брехали мені».
— Йдіть...— («Мій ведмідь, мій ярий дужий ведмідь, що я без нього робитиму? А старий, товариш мого брата!») — Ідіть... ідіть...
«Куди?»
І тут її осінило куди.
Тиріон
Тиріон одягнувся в темряві, дослухаючись до тихого дихання дружини, яке долинало з їхнього спільного ліжка. «Сон сниться»,— подумав він, коли Санса щось стиха промурмотіла — ім’я, здається, та він не розчув,— і перевернулася на бік. Як чоловік і дружина, вони ділили одне ліжко, та це і все. «Навіть сльози вона береже для себе».
Коли Тиріон розповів їй про братову смерть, він очікував горя та гніву, але Сансине обличчя лишалося геть непорушним — він навіть побоювався, що вона не зрозуміла. Тільки пізніше, коли їх розділяли важкі дубові двері, він почув схлипи. Тиріон хотів був зайти до неї, якось її втішити. «Ні,— нагадав він собі,— вона не прийме розради від Ланістера». Максимум, що він міг зробити, то це захистити її від найжахливіших подробиць Червоного весілля, які дійшли з Близнючок. Сансі не варто знати, що братове тіло порубали й понівечили, вирішив він, чи що материне голе тіло викинули в Зелений Зубець, поглузувавши з погребальних звичаїв дому Таллі. Останнє, що нині потрібно дівчині, то це додаткова пожива для нічних кошмарів.
Але цього було недосить. Він, вдягаючи їй на плечі свій плащ, обіцяв захищати її, та це був такий самий жорстокий жарт, як ота корона, яку Фреї вдягли на голову деривовка Роба Старка після того, як пришили її на його обезголовлений труп. І Санса це знала. Як вона на нього дивилася, як насторожено залазила в ліжко... поруч з нею він ні на мить не міг забути, хто він і який він. Так само, як і вона. І досі щовечора вона ходила в богопраліс молитися — можливо, за його-таки смерть, думав Тиріон. Вона втратила рідну домівку. Втратила своє місце на світі, втратила всіх, кого любила й кому довіряла. «Зима на підході»,— застерігає гасло Старків, і зима вже насправді прийшла, несучи розплату. «Але для дому Ланістерів зараз гаряче літо! Чому ж мені в біса так зимно?»
Натягнувши чоботи, Тиріон застебнув плаща на брошку з лев’ячою головою і вислизнув у освітлений смолоскипами коридор. Принаймні одна користь із цього шлюбу: вдалося втекти з Мейгорової тверджі. Оскільки тепер у Тиріона є дружина й господарство, лорд-батько погодився, що йому потрібне більш відповідне житло, й одного дня лорд Гайлз вилетів зі своїх просторих апартаментів нагорі в Кухонній фортеці. А були це і справді пишні палати, з великою спальнею і такою самою світлицею, з лазничкою і вбиральнею для дружини, з маленькими кімнатками для Пода й Сансиних покоївок. Навіть у Броновій комірці під сходами було щось схоже на віконце. «Ну, радше стрільниця, але світло вона пропускає». Головна замкова кухня була через двір, але Тиріон віддавав перевагу кухонним запахам і звукам перед співжиттям із сестрою в Мейгоровій тверджі. Що менше він бачиться з сестрою, то щасливішим почувається.
Проходячи повз комірчину Брелли, Тиріон чув тихе похропування. Шей нарікала на це хропіння, але хіба ж то висока ціна? Це Вейрис запропонував йому взяти цю жінку: раніше вона керувала господарством лорда Ренлі в місті, тож добре навчилася бути сліпою, глухою й німою.
Запаливши тонку воскову свічку, Тиріон завернув до службових сходів і почав спускатися. Всі нижні поверхи стояли зовсім тихі, не чулося ніяких кроків, окрім його власних. А він спускався вниз і вниз, на перший поверх і нижче, й нарешті опинився в темному підвалі з кам’яною склепінчастою стелею. Переважна більшість будівель у замку була з’єднана підземними переходами, і Кухонна фортеця не становила винятку. Тиріон подибав довгим темним коридором, аж нарешті відшукав потрібні двері й увійшов.
Тут
