Буря Мечів - Джордж Мартін
— Я вже подумала була, що мілорд забув про мене.
Її сукня висіла на чорному зубі мало не завбільшки з неї саму, а стояла Шей, гола-голісінька, у драконовій пащі. «Балеріон»,— подумав Тиріон. Чи все-таки Вагар? Драконові черепи дуже схожі.
Від одного погляду на неї він відчув збудження.
— Виходь звідти.
— Не вийду,— пустотливо посміхнулася вона.— Мілорд хай сам підійде й забере мене з драконової пащі.
Та коли він перевальцем підступив ближче, вона, гойднувшись уперед, задула свічку в нього в руці.
— Шей...— потягнувся він, але дівчина, крутнувшись, вислизнула.
— Зловіть мене! — долинув її голос з правого боку. — Хіба мілорд не грався змалку в «красуню й чудовисько»?
— Це я тут чудовисько?
— А я красуня,— її тихі кроки почулися вже в нього за спиною.— Усе одно ловити доведеться.
Він її таки піймав, та тільки тому, що вона далася зловитися. Заки вона пірнула йому в обійми, він уже розпашів і засапався, дибаючи по драконових черепах. Проте він миттю забув про це, щойно відчув, як її маленькі груденята притислися в темряві йому до обличчя, як їхні затвердлі пипки легенько черкнули його по вустах і по шраму, де колись був його ніс. Тиріон потягнув дівчину на підлогу.
— Мій велет! — видихнула вона, коли він опинився у ній.— Мій велет прийшов мене рятувати!
А потім вони лежали, сплівшись, серед драконових черепів, і Тиріон тулився головою до її голови, вдихаючи чистий запах її волосся.
— Час повертатися,— неохоче мовив він.— Скоро світанок. Санса прокинеться.
— А ви їй сновійного вина давайте,— сказала Шей,— як леді Танда дає Лоліс. Один кубок перед сном — і можемо кохатися в ліжку просто біля неї — вона й не прокинеться,— загиготіла вона.— Може, колись треба спробувати. Як таке мілорду?
Її долоня лягла йому на плече й заходилася розминати м’язи.
— Шия у вас аж закам’яніла. Що вас непокоїть?
Тиріон у темряві не бачив власних пальців, але почав загинати їх, перераховуючи свої біди.
— Дружина. Сестра. Племінник. Батько. Тайрели,— йому довелося перейти на Другу руку.— Вейрис. Пайсел. Мізинчик. Дорнський Червоний Гад,— він дійшов до останнього пальця.— І те обличчя, яке витріщається на мене з води, коли я вмиваюся.
Шей цьомнула його в покалічений, пошрамований ніс.
— Це хоробре обличчя! Добре й лагідне обличчя. Хотіла б я зараз на нього подивитися!
В голосі її була вся невинність світу. «Невинність? Дурню, вона — повія, і в чоловіках її цікавить тільки те, що в них між ніг. Дурень, дурень!»
— Дивитися ліпше на тебе, ніж на мене,— Тиріон сів.— У нас сьогодні довгий день, у нас обох. Не слід було тобі свічку задувати. Як тепер одяг відшукаємо?
— А може, голяка підемо? — розреготалася вона.
«Якщо нас хтось побачить, батько тебе повісить». Узявши Шей для Санси за покоївку, він тепер мав гарний привід, щоб час від часу перемовлятися з нею, але Тиріон не дурив себе, що їм нічого не загрожує. Вейрис попередив його: «Я склав для Шей гарну легенду, але ця легенда підійде для леді Танди й Лоліс. Сестра ваша значно підозріливіша. Якщо вона почне питати, що мені відомо...»
«Вигадаєте для неї гарну побрехеньку».
«Ні. Я скажу їй, що дівчина — звичайна повія, яку ви купили перед битвою на Зеленому Зубці та привезли на Королівський Причал проти батькового недвозначного наказу. Я не брехатиму королеві».
«Раніше ж ви їй брехали. Може, мені їй про це розповісти?»
Євнух зітхнув. «Ви мене без ножа ріжете, мілорде. Я вам вірно служив, та маю подеколи і вашій сестрі послужити. Скільки вона дозволить мені ще пожити, якщо я втрачу для неї будь-яку користь? Нема у мене лютого перекупного меча, щоб захистив мене, нема і доблесного брата, щоб помстився за мене, є тільки пташечки, які нашіптують мені у вухо. Тільки з цього шепоту я можу купити собі ще один деньок життя».
«Даруйте, що не зронив сльозинку разом з вами».
«Та будь ласка, а ви даруйте, якщо я не зроню сльозинку за вашою Шей. Зізнаюся: я геть не розумію, що в ній такого, щоб такий розумник, як ви, поводився, мов справжній дурень».
«Може, ви б і зрозуміли, якби не були євнухом».
«Ото в цьому причина? В чоловіка працюють або мізки, або дещо між ногами, та аж ніяк не те і те разом? — захихотів Вейрис.— Мабуть, і добре, що мене оскопили».
Павук таки мав рацію. Тиріон, почуваючись геть нещасним, навпомацки шукав у населеній драконами темряві свою білизну. Від постійного ризику він почувався напруженим, мов напнута шкіра на барабані, а ще й винуватим. «Але в чому моя провина? Дружина не хоче від мене нічого, а тим паче того, чого хочу від неї я». Може, варто розповісти їй про Шей. Він же не перший на світі чоловік, у якого є коханка. Навіть Сансин власний неймовірно-шляхетний-і-чесний батечко подарував їй брата-байстрюка. Якщо так подумати, то дружина, може, ще й зрадіє, дізнавшись, що він спить із Шей, якщо це звільняє її саму від цього обов’язку.
«Ні, не можна». Вона, звісно, дала обітницю, але довіряти їй не можна. Може, між ніг вона й цнотлива, а от коли йдеться про зраду — не така вже й невинна. Це ж вона розбовкала Серсі плани свого власного батька. Та й дівчата її віку рідко вміють тримати секрети.
Єдине правильне рішення — позбутися Шей. «Можна відіслати її до Чатаї»,— неохоче міркував Тиріон. У Чатаїному борделі Шей отримає всі шовки й коштовності, про які так мріє, там у неї будуть найдобріші шляхетні покровителі. Там у неї життя буде набагато краще, ніж було з Тиріоном, відколи він узяв її до себе.
А якщо вона втомилася заробляти собі на життя, розсуваючи ноги, він може влаштувати їй заміжжя. «Може, з Броном?» Перекупний меч ніколи не гидував об’їдками з панського столу, а тепер він ще й лицар — про кращу партію їй годі мріяти. «Або з сером Толадом?» Тиріон неодноразово помічав, які той кидає на Шей мрійливі погляди. А чом би й ні? Він високий, дужий, приємний з обличчя — до останнього дюйма талановитий юний лицар. Звісно, Толад вважає, що Шей служить у замку покоївкою у юної леді. А якщо він, одружившись, дізнається, що насправді вона була повією...
— Мілорде, ви
