Буря Мечів - Джордж Мартін

Голова в нього була гладка, мов кавун, червоний ніс лупився, але Дані впізнала і голос, і світло-зелені очі.

— Почну з того, що цицьки тобі відріжу.

Дані туманно усвідомлювала, що Місанді кличе на допомогу. Якийсь вільновідпущеник підступив ближче, та лише на крок. Один швидкий удар — і він уже навколішках, а по його обличчю ллється кров. Меро витер меча об штани.

— Хто наступний?

— Я,— стрибнув з коня Аристан Білобородий і став над Дані, обіруч спинаючись на свій довгий ціпок з твердого дерева, а вітер куйовдив його білосніжне волосся.

— Діду,— кинув Меро,— тікай, поки я твого ціпка навпіл не зламав і не запхав тобі...

Старий одним кінцем ціпка штрикнув, відвертаючи увагу, а другим хряснув так блискавично, що Дані повірити не могла. Титанів Байстрюк хистко позадкував у воду, спльовуючи кров і вибиті зуби з того місива, на яке перетворився його рот. Білобородий заховав Дані собі за спину. Меро махнув мечем у нього перед обличчям. Старий, меткий як кіт, сіпнувся назад. Ціпок врізався Меро під ребра, й перекупний меч аж покотився. Аристан, плюскаючи по воді, стрибнув убік, відбив кручений удар, ухилився від другого, піймав третій ще на замаху. Рухався він так швидко, що Дані не могла за ним встежити. Місанді саме допомагала їй зіп’ятися на ноги, коли вчувся тріск. Дані подумала була, що це Аристанів ціпок тріснув,— і тут побачила, що з литки Меро стирчить гострий уламок кістки. Падаючи, Титанів Байстрюк викрутився й метнувся вперед, націливши кінчик меча просто в груди старому. Але Білобородий мало не з презирством відбив клинок убік і хряснув чоловіка другим кінцем ціпка у скроню. Меро розтягнувся на землі; на нього накочувалися хвилі, а в роті булькала кров. За мить на нього накотилися вільновідпущені — люто здіймалися й падали ножі, каменюки й сердито стиснуті кулаки.

Дані аж зле зробилося, й вона відвернулася. Їй раптом стало страшніше, ніж було тоді, коли все це відбувалося. «Він мало не вбив мене!»

— Ваша світлосте,— опустився навколішки Аристан.— Я людина стара — ганьба мені! Він не мав узагалі до вас наблизитися. Я запізно спам’ятався. Не впізнав його без бороди й волосся.

— Я теж,— Дані глибоко зітхнула, щоб трохи вгамувати тремтіння. «Вороги всюди».— Проведіть мене назад у шатро. Будь ласка.

Заки з’явився Мормонт, вона вже куталася в лев’ячу шкуру й попивала глінтвейн з кубка.

— Я оглянув мур з боку ріки,— заговорив сер Джора.— Він на кілька футів вищий, ніж інші, й такий самий міцний. За валом мірінці прив’язали дюжину брандерів...

— Ви,— урвала його Дані,— могли б мене й попередити, що Титанів Байстрюк досі бігає.

Він нахмурився.

— Я не бачив потреби вас лякати, ваша світлосте. Я за його голову запропонував винагороду...

— То сплатіть її Білобородому. Меро їхав з нами всю дорогу від Юнкая. Зголив бороду й загубився серед вільновідпущених, чекаючи нагоди помститися. Аристан убив його.

Сер Джора кинув на старого довгий погляд.

— Зброєносець ціпком убив Меро Браавоського, ви це хочете сказати?

— Ціпком,— підтвердила Дані,— тільки більше він не зброєносець. Пане Джоро, сер, прошу вас висвятити Аристана в лицарі.

— Ні.

Голосна відмова здивувала її. Та що дивніше — вигукнули це одностайно обидва.

Сер Джора витягнув меча.

— Титанів Байстрюк — ще той лиходій. Що-що, а вбивати він уміє. Хто ви, старий?

— Кращий лицар, ніж ви, сер,— холодно озвався Аристан.

«Лицар?» Дані геть заплуталася.

— Ви ж казали, що ви — зброєносець.

— Був колись, ваша світлосте,— він опустився на одне коліно.— Замолоду служив зброєносцем у лорда Свона, а тоді на прохання магістра Іліріо послужив і Дужому Бельвасу також. Та між цими двома службами я був лицарем у Вестеросі. Я вам не брехав, королево. Тільки не всю правду сказав, тому перепрошую і за це, і за інші свої гріхи.

— І якої ж правди ви не сказали? — Дані все це геть не подобалося.— Скажете зараз. Уже.

Він схилив голову.

— У Карті, коли ви спитали моє ім’я, я сказав, що звуть мене Аристаном. Це правда. Чимало людей називали мене цим іменем, коли ми з Бельвасом їхали на схід на ваші пошуки. Але це не справжнє моє ім’я.

Дані почувалася не так розлюченою, як збентеженою. «Він обдурив мене, як і застерігав Джора, але ж він щойно врятував мені життя!»

Сер Джора був бурякового кольору.

— Меро зголив бороду, а от ви відростили? Не дивно, що ви мені видалися таким знайомим...

— Ви його знаєте? — запитала в лицаря-вигнанця зовсім розгублена Дані.

— Я бачив його, може, з дюжину разів... здебільшого здалеку — він стояв серед братів або ж бився на турнірі. Та в Сімох Королівствах немає людини, яка б не знала Баристана Безстрашного,— він націлив кінчик меча в шию старому.— Халесі, перед вами стоїть навколішках сер Баристан Селмі, лорд-командувач королівської варти, який зрадив ваш дім, щоб служити Узурпатору Роберту Баратеону.

Старий і оком не зморгнув.

— Обзивали ворони крука чорним... це ви тут говорите про зраду?

— Чому ви тут? — суворо запитала Дані.— Якщо вас послав Роберт убити мене, навіщо ви врятували мені життя? — («Він служив Узурпатору. Він зрадив пам’ять про Рейгара, він покинув Вісериса на життя у вигнанні. І все-таки, якби він хотів моєї смерті, йому варто було просто відійти вбік...») — Тепер я хочу почути всю правду, і присягніться своєю лицарською честю. Ви служите Узурпатору чи мені?

— Вам, якщо ви зволите взяти мене до себе,— у сера Баристана в очах стояли сльози.— Так, я прийняв Робертове помилування. Я служив у його королівській варті й у раді. Служив разом з Царевбивцею та іншими, не набагато кращими за нього, заплямувавши мій білий плащ. Немає цьому прощення. І, мушу з ганьбою зізнатися, я б і досі, певно, служив на Королівському Причалі, якби лихий хлопчисько на Залізному троні не викинув мене. Та коли він зірвав з мене плаща, якого на плечі мені накинув Білий Бик, і того-таки дня підіслав своїх людей убити мене, в мене наче полуда з очей упала. Саме тоді я зрозумів, що маю розшукати справжнього короля й померти на службі в нього...

— Можу вам це легко забезпечити,— похмуро мовив сер Джора.

— Тихо,— сказала Дані.— Я його вислухаю.

— Можливо, я