Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте

— Обірвався зв’язок. Із ним щось трапилося!

— Агов, хто там угорі? — запитав Дуглас. Дорожні ліхтарі тої миті згасли, а верхівка дерева заворушилася, ніби хтось ліз по гілках.

Дуглас перебрався ближче до стовбура, готуючись зістрибнути вниз.

— Хто там? — запитав іще раз.

— Я тут.

Голос виразно виходив із гілок.

— Ти хто? Що ти тут робиш?

— Хороше запитання. Його я мав би поставити тобі. А те, що я знаходжуся тут, це цілком природно.

Дуглас спрямував угору свій електричний ліхтарик.

— Попереджаю, я не налаштований жартувати. Покажися, або я і мої друзі з тобою розправимося!

— Диви, як страшно. Ви зі мною розправитеся… Ти мені здаєшся дуже зухвалим, хлопчино.

Промінь ліхтаря потрапив досередини дупла, але освітив тільки запорошене павутиння. «Так, тут перевірили», — відзначив Дуглас. Він розсунув листя і раптом побачив два ока, що горіли, очі… пугача!

— Чи не будеш ти такий люб’язний прибрати це світло від моїх очей? — роздратовано запитав птах.

— Але як… як це можливо?

— Що, мій хлопчику?

— Адже… пугачі не говорять!

— Не говоримо, коли нам нічого сказати…

— Гаразд, піду пройдуся, — пробурмотів Дуглас і хотів був злізти з каштана.

— Уже йдеш, — пробурчав пугач. — А я хотів познайомити тебе з моїми друзями.

Дуглас спускався гілкою, але тут зупинився.

Усередині стовбура почувся дивний шум, ніби дерев’яною підлогою стукотіли тисячі ніжок тарганів.

— Бачиш, — продовжував пугач, — вони дуже люблять дерева і не терплять, коли хтось ламає їхні гілки.

Шум наближався до отвору в стовбурі. Щось готувалося вийти.

— Але я… відламав тільки дві всохлі гілочки, — запхикав Дуглас, боячись відвести погляд від тріщини в корі; піт стікав у нього по спині.

«Але що ж я роблю? — раптом запитав він себе. — Розмовляю з пугачем?»

Дуглас приготувався зістрибнути.

І тут вони вийшли.

Десятки гротескових істот розміром зі ступню його ноги, зелені та волохаті, з кривими кігтями й червоними, як лісові ягоди, очима, повними люті.

— Бісики І — устиг крикнути хлопчик, перш ніж вони наздогнали його.

— Пітере, ти де? — думала Кристаль, продовжуючи бігти. — Я біжу так, щоб ти мене побачив, але не впізнаю місцевості, туман дуже густий.

— Я за два квартали від будинку Найта. Маю зустрітися з Дугласом приблизно через…

— Добре, добре, дій! Я не зможу прибути раніше ніж через п’ять-сім хвилин!

Дуглас заверещав.

Він кричав і кричав. Сил його було недостатньо, щоб триматися далі. Хлопчина нестямно чіплявся за стовбур; нігтями залишаючи подряпини на корі. Проте ноги його вже почали зникати в широкій тріщині дерева.

Бісики неначе збожеволіли. Перешіптуючись незрозумілою мовою, вони продовжували товктися навколо нього, негайно кидаючись, коли хлопчик намагався схопитись за дерево. Вони кусалися й дряпались, поки він не послаблював хватку. Потім перебігали до другої руки.

Хлопчина вже занурився в дерево майже до пояса. І незабаром каштан поглинув його повністю.

Пітер перестав розуміти, де знаходиться.

Туман згущувався, і хлопчик втратив орієнтацію.

— Крис, ти де?

— Хто-небудь що-небудь тут розуміє, Піте? Я нічого не бачу! Я вимушена перервати зв’язок!

— Навіщо? Чому?

— Хочу випробувати дещо. Продовжуй бігти!

Кристаль зупинилася. Важко дихаючи, зігнулася, щоб угамувати біль у селезінці. Це було якось неправильно. Не можна бігти, поки вона не дізнається, де знаходиться. Що казала бабуся?

— Зір дуже переоцінюють, Кристаль. Немає більшого сліпця, ніж той, хто покладається тільки на зір.

Потім бабуся зав’язувала їй очі та примушувала кілька разів повернутися навколо своєї осі. Це відбувалося в лісовій хатці, й дівчинка мала наосліп вийти на стежину. Таку гру вони часто повторювали.

— Ось побачиш, це допоможе загострити інші відчуття, — запевняла бабця. — Усотуй у себе природу, вдихай її запахи: адже ми її частина. Але дуже часто забуваємо про це.

Кристаль ніколи не могла знайти стежину, не підглядаючи з-під пов’язки.

Проте зараз не гра, і дівчинці ніяк підглянути. І ось, замість того, щоб намагатися розгледіти що-небудь крізь туман, вона заплющила очі й пішла.

— Загострюй свої відчуття, загострюй свої відчуття, — почала повторювати вона.

На відстані кварталу або два заскавчав собака, унизу, у порту, їй відповів корабельний гудок; удалині проїхав автомобіль, опустилася металева штора якоїсь крамниці.

— Відбирай шуми, просівай їх… Чому опустилася штора? О четвертій годині ранку? Напевно, кондитер… або приватний гараж… Ні, не те…

— Вбирай у себе природу…

Що бабуся хотіла цим сказати? Кристаль концентрувалася щосили. Поряд пробіг кіт; він пирхнув, потім став битися із суперником. Дівчинка ніколи раніше не намагалася встановити «контакт» із твариною. Але пишуть, деякі звірі спілкуються за допомогою телепатії або інших засобів, не доступних людським органам чуття.

— Веди мене, котику. Будинок Дамона десь поряд: можливо, ти його знаєш. Веди мене…

Кристаль спробувала передати у свідомість кота образ будинку Дамона Найта. Щось промайнуло попереду, у тумані. Це плямистий чорно-білий кіт.

Дівчинка побігла за ним.

Звір був прудкішим, біг під уклон усе швидше й швидше.

— Почекай мене, котику! Ти зашвидкий для мене, почекай!

Але