Невидимі. Таємниця Туманної Бухти - Джованні дель Понте
Він уважно оглянув споруду, освітлену тільки блідим світлом місяця, і не зміг стримати захопленого зойку. Будинок у три поверхи був майже повністю оточений деревами, лише одним боком примикаючи безпосередньо до скель. Примикаючи настільки природно, що здавалося, ніби він не побудований, а виріс на спільній із горами гранітній підвалині. Тут скеля увігнута? Конфігурація стін будинку відповідно опукла. Тут крутий підйом? Піднімається й будинок, утворюючи довгий похилий коридор зі скляними стінами.
Дуглас замислився, як почувався б, опинившись у цих просторих кімнатах з безліччю рівнів, ступенів і з кривими стінами. Тут із ним телепатично зв’язалася Кристаль.
— Дугласе, ти хочеш здатися? Якщо опиратимешся й не відкриєш мені свою свідомість, як я зможу підтримувати зв’язок із тобою?
— Я знаю, що тобі хочеться зробити, — «Йой, і незручна ж ця гілка!» — проникнути до мене в голову й понишпорити там.
— Ти образився, так? Обіцяю, що в тебе в голові не нишпоритиму. Підтримуватиму «нейтральний» контакт. Я достатньо досвідчена, можеш повірити. Телепатія — це…
— …найперше, чого мене навчила бабуся, — випередив її Дуглас.
Відчуття дійсно було дивним. Хлопчик не чув слів подруги. Він розумів її наміри, стан душі, настрій; і все це перетворювалося всередині нього й скидалося на якусь зашифровану мову. Проте було важко стежити за перебігом думки. Йому вдавалося сформулювати закінчену фразу, але в неї вклинювалися випадкові образи, зокрема курячі стегенця, епізоди минулого дня, але більше всього виникало жахів. Було від чого відчути сум’яття.
— Ми не можемо зробити інакше! — «Треба було більше смаженої картоплі за вечерею з’їсти!» — А що, як це небезпечно? — «Незручно! Незручно!» — Я теж увійшов до контакту? — сторопів Дуглас.
— Гей, ми не телефоном базікаємо! Телепатія працює не так: ти маєш повністю відкрити свою свідомість, щоб між нами виник потік думок. Я знаю, спочатку цього соромляться, але…
— Соромитися? Чому я маю соромитися? — «Господи, яка ганьба». — Добре, я згоден. Постараюся «відкритися» ще трохи, ти задоволена? — Піт ллється водоспадом. — Чом би тобі не заглянути до Пітера? — «Ну і страх! Який жах! На допомогу!» — Дуглас питав себе, чи можна почервоніти подумки.
— Гаразд, облишу поки тебе. Поговоримо пізніше. Піте, ти тут? Викликаю тебе на зв’язок…
— Я тут, Крис. Дістався будинку Девліна Стівенсона, причепившись на підніжку продуктового фургона. Панує повний спокій, будинок занурений у пітьму, за винятком спальні: імовірно, господар страждає безсонням. На його місці в мене теж було б безсоння. А-а-е-у! — «Оце так позіхання…»
«Так-от, значить, як це працює, — подумав Дуглас, намагаючись втихомирити серцебиття й витираючи піт носовою хусткою, — коли телепатичний контакт установлений, він завжди залишається відкритим. Це краще, ніж радіо із замкнутим контуром, але набагато страшніше. І чим більше думаєш, як це страшно, тим жахливіші образи з’являються!»
— Агов, Дугу! — .до нього несподівано звертається Пітер. — Те замовлення в аптеці мені теж не дає спокою!
— До біса, Піте! Облиш мене, зрозумів?
— Дуглас має рацію, Піте, — заявила Кристаль. — Поважайте приватність один одного, інакше все погано скінчиться.
— Стривайте, як це було в тому фільмі? — цікавиться Дуглас. — «Село проклятих або приречених» чи як його там. Вони читали думки один одного, а потім головний герой сконцентрувався та уявив, що залишив їх за цегляною стіною!
— Так, здорово: я теж дивився це кіно, — подумав Пітер.
— Піте, я тебе попросила залишити його у спокої! — втрутилася Кристаль.
— Е-е-ех! Навіть трошки поговорити не можна!
Нарешті Дуглас, завдяки стіні, зміг дещо заспокоїтися.
Ішли хвилини, години, але абсолютно нічого не відбувалося. Кристаль не зводила очей із будинку Трети Роулендс, боячись відвернутися хоч на секунду. Усе було тихо. По суті, тим краще.
У дівчинки трохи боліла голова. Уперше вона поширила свою свідомість одночасно на двох людей на такий довгий час.
Кристаль дуже схотілося спати. Її очі почали злипатися, всередині розливалася приємна слабкість… Стоп! Це не її відчуття, це не вона засинає!
— Агов, Дугласе!.
Імпульс свідомості був настільки сильний, що хлопчисько ледь не впав із дерева.
— Га? Що таке, що трапилося? — вигукнув він уголос.
— Те трапилося — ти засинаєш! Я так і думала, що з тобою буде найважче. Слухай, давай описуватимеш, що бачиш, — це не дасть заснути.
— О-ох, добре, — «Бутерброд, у якому так багато начинки!» — бачу будинок Дамона Найта…
— Який він? Спробуй свої сили в дескриптивному аналізі, — подумав Пітер. — Опиши його конфігурацію, структуру, дай свій висновок про його архітектурне виконання…
— Уф, Піте, — розгубився Дуглас. — Ти й думаєш так само пишно! Добре, я спробую… Він схожий… Він нагадує мені споруди, висічені прямо зі скель в одній мексиканській пустелі. Наче в якомусь коміксі про дядька Скруджа, дія відбувається в місті зі схожих будинків…
— А, так, «Сім міст Сиболи»!
— Вітаю, правильна відповідь!.. Ну, поводьтеся добре.
— Це що? Ти що робиш?
— Піду прогуляюся!
— Стримуй свій емоції, Дугу, інакше Скрімм переможе!
— Цього разу Піт має рацію, Дугласе!
— Розслабтеся: я тільки йду впевнитися, що з моїм дядьком усе нор… агов!
— Що там у тебе, Дугу? Відкрий свою свідомість і дай нам узяти участь!
Але від Дугласа не було жодної відповіді. Зв’язатися з ним не вдавалося, немов хлопчисько зник зовсім.
— Пітере, Пітере, ти мене «чуєш»?
— Поза всяким сумнівом, Крис. Це так само точно, як і те, що
