Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Повертаючись, він терзався тривогою — в яку халепу втрапила принцеса цього разу? Але вона зустрічала його, стоячи на вежі, і темний балахон її майорів, як піратський прапор.

Більше він нікуди надовго не вилітав.

У коморі знайшлися голки з нитками. Голки довелося довго драїти піском, але Арман був радий — все ж якась справа для Юти.

Потім вона сіла шити. Він сидів навпроти й ревниво спостерігав за цим непростим процесом. Принцеса раз у раз впускала голку, пирскала зі сміху й врешті-решт примудрилася пришити край полотна до низу хламиди.

— Чого тебе вчили в палаці? Чим ти збираєшся втішити майбутнього чоловіка?

Вона роздерла полотно ножем — тільки в центрі залишила цілий клаптик, решта — кошлата бахрома. Скрутила бахрому в мальовничі джгути, припасувала в центрі мотузяний бантик і, спритно орудуючи каменем замість молотка й залізною шпилькою замість цвяха, прикріпила витвір над каміном. Шпилька міцно увійшла в щілину між камінням; збоку все разом виглядало, як екзотична квітка.

Арман здивувався. Юта зітхнула насмішкувато:

— Навряд чи якийсь схоче цьому зрадіти. Як ти гадаєш?

— Як на мене, чудово, — зізнався Арман.

За кілька днів вона запитала, крутячи голкою:

— Пам’ятаєш, ти зізнався, що написав ті рядки, про тінь?

— Так? — Арман, здається, думав про своє.

— «Моя тінь лежить у скелях, маленька, мов зіниця мишеняти…»

— А-а, це…

— Хіба ти бачив, яка в мишеняти зіниця?

— Ні. Спробуй спіймати мишенятко, так ще подивися йому в очі!

Вона продовжувала крутити голкою, не дивлячись на шиття. Погляд її затягся якоюсь пеленою — здавалася, що вона розчулена й здивована водночас.

— Армане… Ти не міг би мені пояснити… Ну, навіщо б тобі складати подібне… ну, вірші, чи що?

Арман підняв брови:

— Вірші?

Юта розвела руками:

— У нас у палаці був придворний поет, він писав вірші на свята й складав на замовлення любовні послання… Але то було інше. «Благодіяння, до світоча красного вельми подібні»…

Лишивши полотно, вона раптом подалася вперед:

— Армане, ти величезний, вогнедихий ящір… Ну що тобі до зіниці мишеняти?

Він знизав плечима:

— Тобі не подобається?

— Подобається, — відгукнулася вона тихо. — Дуже.

Помовчали.

— Як на тебе, вірші, це як? — запитав Арман тоном провокатора.

Юта піднеслася духом, натхненно зблиснувши очима:

— Це те, чого не можна побачити, можна тільки відчути…

— Добре, — сказав він серйозно. — От я кажу: «корж розчиняється у моєму животі». Це вірші.

Юта, яка на цей час уже ширяла в ефірній височині, ледь не поперхнулася з обурення:

— Дурниці! До чого тут корж!

— Але ж я ніколи не бачив, як він розчиняється. Проте відчуваю це чудово!

Якийсь час Юта намагалася прислухатися до того, що відбувалося в її животі. У задумі вкололася голкою, сунула постраждалий палець до рота й попросила сумирно:

— Не прикидайся, будь ласка. Ти прекрасно розумієш, про що я кажу. Якби ти сказав: «ось світанок лагідно торкнувся моря», або «ось калидон ніжно поцілував подругу»…

Юта урвала фразу. Нова думка, несподівана й зухвала, змусила її завмерти з роззявленим ротом.

— Армане… — запитала вона пошепки. — А ти когось колись… цілував?

Вона дивилася йому просто у вічі, і очі її виявилися карими, з чорними обідками по краях. Ніби обручі, подумав Арман.

У дитинстві він любив забиватися в темний куточок і там тихенько мріяти про щось неясне, розпливчасте, однак безмежно добре й лагідне. Напевно, так він уявляв собі матір, яку не пам’ятав. Довівши себе до щасливих сліз, він ніжно гладив когось, кого було видно тільки його заплаканим очам, і відчував, як цей хтось пестить його й цілує… Слиняве дитинство без жіночої ласки! Правда, сентиментальні напади з віком швидко минули.

— Армане… Я щось не те сказала?

Невподівано він поклав їй руку на плече. Вона завмерла, не знаючи, як розцінити цей знак уваги.

— Чуєш… Там, у підземеллі, я хотів ще дещо викарбувати на камені. Тобі цікаво?

Вона кивнула, намагаючись не ворухнути плечем, накритим його долонею.

Арман покусав губу й сказав хрипко:

— «Небо самотнє сховало у хмари лице.

Напевно, що з горя —

Втомилось кривлятися в дзеркало моря.»

Помовчали.

— «Чорна вовна ночей — узголів’я моє, — сказав Арман. — Ланка дальніх вогнів — то намисто моє… Буде з’їдене часом наймення моє».

Принцесине рукоділля давно зісковзнуло додолу й тепер тужило там, забуте.

— І ти не викарбував це на камені? — запитала Юта пошепки.

Арман поморщився:

— Місця, знаєш, мало на тому камінні… Та й якось воно… Мізерно.

— Мізерно?

— Порівняно з історією моїх предків… На тлі всіх цих братовбивчих двобоїв, і війн, і битви з Юккою, морським чудовиськом… Якесь небо комусь кривляється та ланка вогнів…

Юта серйозно подивилася йому в очі:

— Знаєш… Я не вважаю, що вбивати братів або навіть битися з Юккою… Що це почесніше, ніж розповідати про самотнє небо.

Арман усміхнувся:

— «В небі грона летять посивілих хмарин,

Їхні тіні темніють на зелені трав…

Німий хоровод століть, луна забутих забав.»

— Це добре, — негайно визнала Юта. — Це… — і вона відразу повторила всі три рядки напам’ять — повільно, ніби смакуючи.

Арман спостерігав за нею з цікавістю, намотуючи на палець якусь випадково знайдену ниточку. Ніде правди діти, йому несподівано приємні виявилися й похвали її, і гаряча зацікавленість.

А Юта повторювала, насупивши чоло:

— «В небі грона летять посивілих хмарин»… — і раптом підняла на Армана азартні очі:

— Чуєш, ти не вважаєш… А що, якщо «клапті летять посивілих хмарин», га?

Він не зрозумів одразу, і вона пояснила, соваючись з нетерпіння:

— Ну, «грона» — це щось важке, масивне, упевнене в собі… Грона, ягоди, врожай, статок… А «клапті»… «Клапті» — це щось рване, невлаштоване, поранене… Розумієш? І все міняється відразу, ти послухай…

Вона повторювала рядки так і сяк, міняла слова, а він мовчав і слухав. Її правота стала зрозуміла йому відразу ж — і тепер він просто дивився, як ворушаться її губи, і тихо дивувався. «Рване, невлаштоване, поранене»…

Вона замовкла, помітивши якусь зміну в його обличчі. Сказала непевно:

— Розумієш, це ж дуже цікаво… Одне тільки слово змінити… Правда?

— Правда, — відгукнувся він повільно.

Помовчали. Юта напружено думала про щось своє, зсуваючи брови й потираючи пальцем куточок рота.

— «Німий хоровод століть», — прошепотіла вона нарешті, драматично розширивши зіниці. — Тобі, виходить, два століття й тридцять два роки?

Він ледве втримав сміх — такою побожністю був сповнений її голос.

— Це означає… — продовжувала Юта пошепки, — виходить, що найперший твій предок… А коли він живе, Армане? Може, він бачив сам початок світу?

Арман мовчав, і усмішка його ставала дедалі загадковішою в міру того, як розпалялася цікавість