Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

— Розвідка донесла, — дуенья посміхнулася, — розвідка донесла, що сьогодні принцові Остину запропонували звільнити принцесу Юту.

У Юти змокрілили долоні. Зчепивши пальці, вона подалася вперед.

— Хто? — кинула Олівія.

— Один з королівських радників. Це, мовляв, зміцнить міжнародний престиж принца й зробить його популярним в народі.

— Дурниці, — губи Олівії підібралися в тонку ниточку. — Остин і так популярний. Дурненька Юта на це, звісно, й розраховує, але ж, панове, існує звичайний здоровий глузд!

— Контестарія розраховує на династичний шлюб із принцесою з Верхньої Конти.

— Дурниці… Щодо цього, для династичного шлюбу там дозріли ще дві дурепи.

Юта скрипнула зубами.

— В них традиція, — стиха зауважила дуенья. — Кожен король, посідаючи трон, мусить вчинити подвиг.

Запала мовчанка. Там, у дзеркалі, мелодійно шуміло море.

— Ця горбата не така вже й дурна, — прошепотіла Олівія. — Весь фарс із драконом прораховано було на двадцять ходів наперед.

— Юта не має горба.

— То матиме! Вона вічно гне спину, як знак запитання… Бідний Остин, його хочуть принести в жертву, але не вийде, панове! Я поговорю з батьком. Якщо знадобиться, Акмалыя вишле на дракона армію з пушками й метальними машинами. Побачимо! Дракона привезуть у залізній клітці, а Юту притягнуть просто за її ріденьке волоссячко… Остин…

Олівія раптом геть не королівським жестом схопила дуенью за плечі:

— А Остин що? Що він сказав цьому своєму радникові?

— Він сказав, що не може ризикува…

Дзеркало затягнулося брижами.

— Ця мерзотниця просто злостится, — повільно сказав Арман. — У тебе прекрасне волосся.

— Не може ризикува… — прошепотіла Юта. — Не може ризикувати. Життям? Троном? Не може ризикувати…

— І спину ти давно вже тримаєш рівно, — вів далі Арман, — і маєш прекрасну поставу… А що, у королівстві цього принца дійсно подвиг — це традиція?

— Так… Але, може бути, він не може ризикувати, поки батьки хворий? Може …

— Забудь, — силувано всміхнувся Арман. — Не бери в голову… Хороший хлопчик і традиції хороші, візьме та й з’явиться… Визволяти…

Насилу відігнавши думки про Остина, Юта вимучено всміхнулася:

— До речі, як ти ставишся до гармат і цих… Метальних машин?

Арман клацнув зубами, прожував уявну їжу й смачно ковтнув, продемонструвавши тим самим, як він ставиться до гармат. В цю мить дзеркало знову прояснилося, і двоє побачили той самий золотий пляж, човен під білим вітрилом і капітана з золотим шитвомна мундирі, що церемонно подавав руку принцесі Олівії, яка саме піднімалася по трапу. Море потроху заспокоювалося.

— Ага! — вигукнув Арман, осяяний раптовою думкою.

У голосі його відчувалося полегшення, наче в людини, яка тільки-но прийняла ліки від головного болю. Юта здивовано озирнулася.

— І де ж у нашої красуні літня резиденція? — поцікавився Арман.

— На острові Миші, — відповіла Юта, не розуміючи, до чого він веде.

— Це той самий острівець біля узбережжя Акмалії, схожий на кому?

— Так, із хвостиком…

— Змиє в море.

— Що? — сахнулася Юта.

— Змиє в море, — Арман, зморщившись, торкнувся рукою голови. — Зараз я точно можу передбачити. Іде одинока хвиля висотою з вежу… Отож-бо мені так потилицю ломить… Берегу нічого не буде, тому що там скелі. А острівець низенький, пологий — йому більше за всіх і дістанеться. Всі пальми, орхідеї, фонтани й тенти, вітрила й золоте шиття — в море… Дай мені чогось холодненького на голову.

— Стривай… — Юта кліпала очима. — Ти серйозно? Це ж біда…

— Звісно, біда… Знаєш, скільки бід я бачив на протязі одного лиш минулого століття? Слухай, намочи мені ганчірочку, на потилицю покласти…

— А люди? Мешканці?

— Ти людську мову розумієш? Там ске-лі! Мешканці тільки перелякаються.

— А острів?

— Острів після цієї пригоди буде лисий, як п’ята. Чого ти так набурмосилась? Може, хтось і врятується.

Юта згадала бійку в придворному парку напередодні капелюшного карнавалу, згадала сцену, яку бачила в дзеркалі: «Вся ця історія із драконом трохи фальшива… Юта потворна, нажаль, і допомогти їй може тільки ореол жертви… Чого не зробиш заради щасливого заміжжя…»

Олівія… Ну й горгулья з нею.

Вночі Армана розбудила чиясь присутність.

Юта стояла босоніж перед його аскетичним ложем, і свічка обпливала в її тонких пальцях.

— Армане… — в її голосі вчувалося відчайдушне благання.

Він нічого не міг зрозуміти. Від того, що Юта прийшла до нього вночі, від того, що вона стояла так близько, від того, що на ній не було звичного балахона, а тільки накинута на плечі рогожка, розірвана в багатьох місцях — від усього цього Арману чомусь стало ніяково. Не розуміючи, навіщо, він насунув плащ, який заміняв йому ковдру, аж до підборіддя:

— Чого ти прийшла?

Вона схлипнула.

Його обпалило жаром.

Вона знову схлипнула:

— Армане… Зроби щось…

— Що… трапилося? Тобі погано?

Вона стояла, шморгаючи носом, бліда, тремтяча, і тоді він вирішив, що в неї гарячка або припадок, одна із страшних і невідомих йому людських хвороб, від яких, як він чув із дзеркала, навіть помирають…

Йому стало страшно.

— Врятуй їх… Вони нічого… не знають, там, на острові… Не підозрюють навіть…

— Тьху, прокляття!

Він остаточно прокинувся, і йому стало соромно за своє збентеження і за свій страх.

— Якої горгульї… Ось, підчепив твою лайку… Якої горгульї ти мене будиш і лякаєш?

— Врятуй їх…

— Як? Я не морський царенко, щоб зупиняти хвилі.

— Попередь… Вони ще встигнуть…

Він роздратовано сів на своїй скрині. Плащ зіслизнув з його плечей, і Юта побачила голі смагляві груди з туго випнутими м’язами. А як же, спробуй, помахай широчезними перетинчастими крильми!

Вона відвела погляд і прошепотіла:

— Будь ласка, Армане…

І гірко заплакала.

Сльози прокладали на її щоках рівні, блискучі в полум’ї свічки доріжки. Ніс принцеси жалібно зморщився, а губи безпорадно ворушилися, невиразно повторюючи прохання.

Арман розгубився.

Він сидів на своїй скрині, заспаний, напівголий, а принцеса Верхньої Конти стояла перед ним босоніж і проливала сльози, випрошуючи щось абсолютно неймовірне. Так хто він такий, щоб втручатися у звичайний хід речей? Хіба можна впоратися з усіма бідами на світі?

— Ти розумієш, що кажеш? — запитав він утомлено.

Вона заплакала ще гірше.

На досвітній зорі в маленький ажурний палац на острові Миші — літню резиденцію акмалійського короля — вдерся незнайомець.

Незбагненно, як незнайомець дістався до острова, розташованого досить далеко від берега — при ньому, як виявилося опісля, не було ні шлюпки, ні плота. Він загортався в чорний зім’ятий плащ, низько насував крислатого, теж зім’ятого капелюха й розмахував наказом короля — сувоєм з печаткою на мотузочці.

Він крутив нею перед носом заспаного