Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
Арман наближався — Юту вдарила хвиля гарячого повітря, насиченого драконячим духом.
Скинувши заціпеніння, вона здійняла над головою руки, закричала, намагаючись перекрити драконяче дихання й посвист крил:
— Арма-а-а…
Дракон летів на неї зі швидкістю випущеного з гармати ядра. Вона ясно побачила покрите ороговілими лусочками обличчя, тобто морду, і палаючі очі під нависаючими надбровними виступами. Юта знову закричала — і очі ці раптом розширилися, мов столові блюдця.
Дракон, не в змозі зупинитись, різко закинувся назад, начебто ставав дибки. Перетинчасті крила забилися, щосили намагаючись відіпхнутися від замку потоками повітря. Юті здалося, що наразі Арман налетить на стіну сторч, усім тілом, і розіб’ється на смерть. Проте в останню мить дракон таки вповільнив свій рух, але не зміг зовсім уникнути зіткнення й важко вдарився об стіну лускатим хвостом.
Від удару здригнулася скеля.
Тиждень Юта ховалася.
Арман майже не ходив — лежав у своїй кімнаті на скрині, і навіть у кріслі перед каміном не міг сидіти — так болів поперек. Юта приносила йому їжу, але непомітно — вийшовши ненадовго з кімнати, він після повернення знаходив на скрині мисочки та глечики, тарілочки й пляшечки, а поряд — неодмінний знак уваги: то серветка з невміло насмиканою бахромою, то вигадливий мотузяний бантик, то кривобоке сердечко, вирізане з недогарка свічки.
Арман не подавав знаку, що помічає ці німі вибачення. Він з’їдав та випивав все й після того нітрохи не цікавився, де дівається пропадає порожній посуд.
За кілька днів йому стало легше, і, вийшовши одного разу з кімнати, він причаївся поблизу.
Принцеса не забарилася. На саморобній таці вона тягла миску розігрітих коржів і пляшку охолодженого вина; на плечі в неї теліпався знов-таки саморобний вишиваний рушник.
Переконавшись, що Армана в кімнаті немає, принцеса шаснула всередину. Арман зачекав хвилину й увійшов услід за нею.
— Ох! — Юта ледь не впустила миску.
Арман стояв у дверях, притулившись до одвірка, і на незворушному обличчі його не було гніву, але не було й прощення.
— Ох! — повторила Юта і, як білий прапор, розгорнула перед собою рушник. Великими квапливими стібками на ньому був вишитий вогнедихий дракон.
Підступно принцесу було прощено. На знак своєї прихильності Арман приніс їй величезну скибу землі разом травою й квітами, що на ній росли.
Не тямлячись від захвату, Юта обладнала на вершині вежі «садок», де з любов’ю поливала квіти й розчісувала траву, а коли серед зелених стеблинок виявився паросток справжнього клена, радості принцеси не було меж.
Якось увечері, коли Юта з Арманом перебували в «садку», замок здригнувся. Гойднулися вежі, відкололася звідкілясь брила та впала в море, утворивши в ньому вир. Біля підніжжі замку народилася хвиля й покотилася до обрію. Другий поштовх — друга хвиля.
— Землетрус! — закричала Юта й вчепилася в Армана, вирішивши, що тут їй і кінець прийшов.
Арман засміявся й обійняв її за плечі. У цьому заступницькому жесті було стільки спокійної впевненості, що Юта припинила паніку й здивовано на нього поглянула.
— Це Той що спить, — сказав Арман недбало.
— А? — Юта вирішила, що не дочула.
— Той що спить, — повторив Арман. — Під фундаментом замку багато тисячолітть спить невідомо хто. Іншого імені йому поки не придумали — Той що спить та й годі… Іноді він ворушиться уві сні, і тоді замок здригається.
Юта мала буйну фантазію й відразу уявила замуроване в скелях чудовисько, від одного руху якого тремтить земля.
— І ти так спокійно про це говориш? — прошепотіла вона, немов боячись потривожити спокій Того що спить. — А якщо він візьме та й прокинеться?
— Тоді я вас познайомлю, — серйозно пообіцяв Арман.
Магічне дзеркало чудувало й мудрувало, подовгу милувалося цівкою води в стічній канаві якогось міста, блимало райдужними плямами й час від часу насміхалося з Армана та Юти, демонструючи їхні викривлені віддзеркаленя.
Юті страшенно хотілося побачити Остина. Остина не було; замість нього засідала Королівська Рада Акмалії, і принцеса довідалася б про безліч державних таємниць, якби дзеркало не приглушило звук — немов з обережності.
— Голова болить, — сказав Арман. — На погоду.
— Раніше тобі нічого ні на яку погоду не боліло, — зауважила Юта.
— Це на серйозну погоду, — пояснив Арман. — Тайфун або смерч.
— А-а-а… — промовила Юта без усякого інтересу. Але після паузи запитала:
— Ти що, вмієш передбачувати смерчі?
— Егеж.
— А ту грозу чому не передбачив? Ну, ту жахливу грозу, пам’ятаєш?
Арман пам’ятав. Спершу його пересмикнуло при думці про блискавицю, а потім він вдячно торкнувся Ютиной руки, згадавши про маяк, цією рукою запалений:
— Я був п’яний тоді… Мені було… не до того.
Королівська Рада в дзеркалі тривала. На трибуну вийшов маленький, у сивих буклях, політик, досить зсохлий через піклування про державне благо. Відкрив рота, і дзеркало раптом донесло:
— Аша велич…
«Ваша величність», — подумала Юта. Король, батько осоружної Олівії, сидів поруч, на підвищенні, вкритому потертим оксамитом.
— Панове! — вів далі оратор. — Хочу нагадати, що, кажучи про зовнішню політику сусідньої Контестарії, треба насамперед враховувати той факт, що король Контестар Тридцять Дев’ятий важко хворий, і, насправді, державою вже зараз керує принц Остин…
Юта напружилася. Ссохлий політик перевів дух:
— Орієнтуючись на особисті сма…
Дзеркало, ніби знущаючись, підморгнуло й показало двох хлопчаків, які намагалися за допомогою сачка вловити одну товсту жабу. Перший, веснянкуватий, оступився й звалився у твань, з якої ліниво здійнявся рій мошкари. Другий вправно накрив жабу сачком, але сачок виявився дірявим, і спритній рептилії вдалося сховатися.
— Голова болить, — сказав Арман. — Думаю, буде хвиля на морі… Остин — це, здається, той самий принц?
Юта похмуро мовчала.
Поверхня дзеркала затуманилася й одразу прояснилася. Плавно погойдувалося широке листя пальм, тремтіло нагріте повітря, і разом з ним тремтіли квітники, штучні водоспади, гроти, басейни. Потім в дзеркалі з’явився залитий сонцем золотий пляж. Його вилизували хвилі так ніжно й турботливо, як кішка вилизує новонароджене кошеня.
Посеред пляжу, під барвистим круглим куполом тенту, на широчезних килимах раділа життю галаслива компанія, душею якої була принцеса Олівіа.
— Знову, — процідила Юта крізь зуби.
Олівія була вбрана в пишне пляжне вбрання, яке відкривало лікті й коліна. Шкіра прекрасної принцеси була гладенькою, як алебастр, і ледь золотавою, хоча про вульгарну засмагу, звичайно ж, не могло бути й мови.
Показуючи пещеною ручкою кудись у море, принцеса щось весело розповідала кавалерам, від чого ті заливалися щасливим сміхом.
— Оце… життя, — тихо сказала Юта.
Арман здивувався:
— Ти їй заздриш?
Юта зітхнула. Посміхнулася смутно:
— А ти подивись на неї — і подивись на мене. Заздрю, звісно.
Тим часом з парку на пляж викотилася фігурка дуеньї.
