Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Вона майже не підвищувала голос, але Арман, уражений настільки несподіваним та безстрашним натиском, зніяковів:

— Дурниця яка… Так не збираюся я кривдити цього твого хлопця, ну що ти!

— Він так же мій, як і твій, — гордовито проголосила Юта.

Стародавній музичний інструмент лунав велично й суворо. Юта шукала щораз нових акордів, а Арман не наважувався доторкнутися до кришталевих ободів через забобонний страх, що в нього нічого не вийде.

— Може, ти вмієш співати? — глузливо поцікавилася принцеса.

Арман за своїм звичаєм висмикнув із потилиці волосину:

— Лише над морем. Під завивання вітру.

* * *

Відчувши себе трохи упевненіше, Юта перш за все потягла в Армана в’язку ключів.

Якби її запитали, навіщо — вона, мабуть, не змогла б відповісти. Ключі зберігалися в зарослому павутиною кутку Армановой кімнати, праворуч од входу. Що ними можна відімкнути та з якою метою — було геть незрозуміло, але саме ця обставина, можливо, і підштовхнула негідницю-Юту.

Арман ключами не користувався, і пропажу помітив спочатку тільки павук, якому не стало на що кріпити павутиння.

У Юти, як і раніше, було багато вільного часу — Арман занадився літати убік людських поселень, де намагався всіляко нагадати про себе — підпалював дерева, ревів, кружляв над збожеволілими від жаху селищами. У такий спосіб він сподівався розбуркати місцевихих сміливців, хоч поки що виходили навпако — перелякані витязі боялися навіть подумати про сутичку с вогнедихим ящером.

Юта не знала про Арманові мандрівки — повертаючись щоразу знесилений і злий, він не відкривав їй справжньої мети своїх польотів. Покинута сама на себе, принцеса взялася досліджувати замкнені кімнати.

Висячі замки неабияк заіржавіли, і ключі, як не чистила їх Юта камінцями та піском, не ставали від цього новіші. Ключів було багато, і майже всі завбільшки як невеличка коцюрба. Насаджені на сталеве кільце й схожі через це на неохайну залізну бороду, вони були жахливо важкі й незручні, але ж треба було ще здогадатися, який замок яким ключем відмикається!

Вечорами вона ховала від Армана руки. Горгулья, хіба це були руки принцеси — усі в подряпинах і плямах, що не змивалися, з обламаними нігтями й обдертими кісточками пальців!

І от одного чудового дня — а з ранку він зовсім не здавався таким вже й чудовим, було похмуро і Юта ледь не погиркалася з Арманом через якусь дрібничку — одного чудового дня важкий замок, який сотні років прикрашав собою непримітні дверцята в одному з бічних переходів, клацнув.

Юта не повірила б вухам, якби відразу слідом за першим клацанням не почула друге і ключ у її натрудженій руці не повернувся б на два оберти.

Десять тисяч горгулій! Дужка замка на мить забарилася й відпала, як відпадає ґудзик від добротного на вигляд, але старого камзола. Масивне тіло замка грюкнуло на кам’яну підлогу, і якби воно впало на ногу Юті — принцеса скульгавіла б до кінця днів своїх.

Гуркіт падіння довго відлунював коридорами, стрибаючи від стіни до стіни; Юта не мала часу його слухати. Скільки разів за всі дні, проведені в Армановій оселі, їй доводилося відкривати двері, і щоразу вона відчувала при цьому незрівнянне відчуття перемоги. Зараз це відчуття було навіть гостріше, ніж тоді, коли їй вдалося вибратися з вежі.

Замок упав, але двері не поспішали відкриватися. Юта подумала, чи не промовити заклинання, але до цього не дійшло — піддавшись поштовху, двері хитнулися всередину, і Юту залила хвиля важкого, застояного повітря.

Принцеса злякалася — раніше їй якось не спадало на думку, що її знахідки в таких дивних і заборонених місцях можуть виявитися не так забавні, як жахливі. Якийсь час вона розмірковувала, чи не відступити їй з гідністю, поки не пізно; однак що довше вона стояла, то лютіше вимагала данини її вроджена цікавість. Врешті-решт, насилу піднявши перед собою важку в’язку ключів — свою єдину зброю — Юта протиснулася в щілину відкритих дверей.

Уперше за сотні років сюди увірвався протяг: він розвівав під стелею полотнища стродавнього павутиння, в якому колихалися висохлі тіла древніх павуків, що вмерли колись від голоду.

Вітерець ворушив древній мотлох, купами звалений уздовж стін. Притискаючи до грудей зв’язку ключів, Юта ступила вперед та обережно нахилилася над найближчою купою.

З самісінької її верхівки виглядала наполовину зотліла дерев’яна посудина. Довга її шийка носила сліди вогню, а з тріщини на боці випливала застигла цівка чорної рідини.

Юті стало моторошно. Долаючи острах, вона навшпиньки перетнула кімнату з кутка в куток.

Вкрита застарілими патьоками, біля стіни лежала невеличка, на вигляд добре збережена скринька. Поверхню її вкривало різьблення — трикутники, косі квадрати, кола.

Засувка, що колись замикала скриньку, валялася тут-таки, поряд — вигадливої форми гачок, зовсім не іржавий — либонь, золотий. Юта приловчилася й піддала скриньку ногою, сподіваючись відкинути кришку.

Удар був, напевно, занадто сильний — кришка відлетіла, але услід за нею подалися всі чотири стінки скриньки, тож вона зовсім розпалася, здійнявши стовпчик сухої й смердючої куряви.

Юта сховала обличчя в хламиду. Курява осіла, і серед дерев’яних рештків скриньки виявилися безладно розкидані фігурки.

Ясно, що це була настільна гра; фігурки були чотирьох видів і, напевно, різних кольорів, але стверджувати це напевно було тепер неможливо. Вирізьблені з кістки, з чорними тьмяними очицями, вони ніяк не нагадували ні драконів, ні людей — деякі мали крило, але лиш одне; інші стискали у величезний кулак єдину руку, а треті були влаштовані так складно, що Юта, як не намагалася, так і не змогла порахувати їхні голови та хвости.

Затамувавши подих, Юта нахилилася й двома пальцями підхопила найближчу кістяну фігурку. Та виявилася несподівано важкою, і, озиваючись на дотик, глухо дзенькнула, наче в тулубі її перекотився двоник.

Принцеса злякано впустила знахідку — та впала без найменшого звуку. Воістину, у драконів все не як у людей…

Заінтригована, вона поборола бажання втекти й продовжила огляд. Крадучись уздовж стін і розглядаючи купи мотлоху, вона, сама не знаючи чому, несподівано упевнилася, що потрапила в дитячу кімнату. У колишню дитячу кімнату.

Ковшики й скляночки… А це, здається, рештки колиски… Цікаво, чи були в Армана іграшки? Якийсь дракончик-мотанка, якого він обіймав, засинаючи, або м’ячик, або кубики… Втім, нащо драконові кубики?

Юта згадала ту, з рожевими шторами, кімнату, що переходила від Юти до Вертрани, а потім до Май. Яка б вона стала, ця завалена ляльками кімната, за кілька століть під замком?

У кутку під вікном була пляма — ніби хтось розплескав