Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
Юта по гомілки загрузла в розсипі з перлів. Поміж перлами виблискували діаманти, подекуди пересипані золотими монетами. Уздовж стін височіли скрині, поставлені одна на одну, причому нижні подекуди тріснули від ваги, і з тріщин цих дивилося на Юту коштовне каміння.
Ага, подумав Арман.
Йому чогось стало сумно. Скарбниця драконів — межа мрій навіть для принцеси. Він знав, що зараз станеться — людина, що натрапила на купу золота, відразу втрачає розум та в захваті починає качатися по дорогоцінних розсипах.
Принцеса нахилилася й зачерпнула перли в жменю. Ну, подумав Арман, тепер розглядання, дурнувата посмішка, пересипання в долонях і щасливий сміх…
Юта дурнувато посміхнулася… і висипала перли на підлогу. Не висипала навіть, а впустила. Озирнулася. Витерла ніс рукавом хламиди.
Арман подався вперед.
Але принцеса — дивна річ! — не поспішала радіти жаданій купі золота. Пирхнувши — і Армановому вуху почулася в цьому фирканні зневага — Юта заходилася досліджувати скарбницю так само діловито, як до цього досліджувала клинописну залу й Органну кімнату.
Безформні золоті самородки, як такі, що не представляють художньої цінності, недбало відкидалися в дальній кут; у монетах цікавими були герби й профілі володарів. Траплялися серед них і такі, яких не бачив навіть палацовий астролог, а він же був знавцем древньої історії та свого часу давав принцесам уроки… В Ютиних очах палахкотіла та сама невгамовна цікавість, яку Арман побачив уперше внизу, в підземеллі, коли принцеса вперше намагалася розібрати стародавні тексти.
Ось вона добралася до скрині, що стояла окремо, взялася за кришку…
Кришка була важка, але і Юта була вперта. Крекчучи, вона таки відкрила скриня — і відсахнулася.
Всередині скрині все сяяло — навіть вона, принцеса, що виросла при дворі, за життя не бачила таких скарбів. Не просто огранені камені, не просто золоті зливки — скриня була повна готових прикрас, з яких кожна коштувала стільки, що на неї можна було обміняти половину королівства Верхня Конта.
Юта занурила обидві руки в скриню та схопила два оберемки намист, ніби два оберемки соломи. Приклала до своєї хламиди — не сподобалося, кинула.
Витягла із загальної купи вінець — її голова проскочила крізь нього так легко і непомітно, що Юта дуже здивувалася, виявивши замість вінця — нашийник. Насилу його стягла, подряпавши вухо. Роздратовано пожбурила. Нахилилася вперед, перевалилася через стінку скрині так, що аж ногами задригала в повітрі. Випросталася, потрясаючи цілим клубком чогось блискучого, неймовірно коштовного; а воно дзвеніло й плуталось в її руках…
І здригнулася. В клубку скарбів рука її натрапила на щось тепле. З несподіванки вона впустила коштовності, і всі вони разом з дзенькотом гримнули на купу золота.
Юта нахилилася. Ледь віддалік від іншої мішури лежала вервечка — нанизані на тонку золоту нитку кольорові кульки, причому кожна ніби світилася зсередини.
Принцеса простягла руку — так, вони були теплі, немов жива, зігріта кров’ю плоть. І вони точно світилися — Юта побачила відблиски на своїй долоні.
Чари. Горгулья, це чари!
Обережно, мов кошеня, вона взяла вервечку в руки. Вона була надзвичайно приємна на дотик, і Ютині пальці самі собою стали перебирати світні кульки.
Рожева… Лілова… Блакитна… Зеленувато-блакитна…
Ніжно-зелена…
Залунала музика.
Це не був придворний оркестр — хіба можуть мідні труби грати так зворушливо, так ласкаво? Теплий туман, м’який, мов найніжніша піна…
Яскраве жовтогаряче над зеленим… Сліпучо-біле над блакитним… Вона має крила, вона літає. Вона бачить землю згори, але це вже не земля, а морське дно… Коло неї снують золоті рибки з червоними хвостами, над головою зненацька спалахують зірки, і вона дотягується до них рукою…
…Арман мчав коридорами замка.
Надто пізно. Чому він не побачив одразу? Чому він дозволив… Тепер пізно.
Проте, упевнений, що спізниться, він все ж таки біг, вдаряючись об стіни й перестрибучи через сходи.
…Вона бере зірку в руки. Зірка вкрита срібною шубкою, і ось розплющуються двоє вишневих очей, усміхаються принцесі Юті… Юта всміхається у відповідь, золоті рибки плескають червоними плавцями… Прекрасна звіринка-зірка відкриває ротика…
Ротик обертається на всесвітньою діру.
Юта не встигла навіть закричати, а її вже тягло в немислиму слиняву пащу, а з нею рибок і зірки… Вона чіплялася за небо, небо рвалося, як мішковина, Юта навіть чула тріск… Світ згортався сувоєм, але, принцеса, б’ючись у корчах, увесь час бачила бічним зором дівчинку, що спокійно сиділа на стільці. Дівчинка пришивала до весільної сукні чорні ґудзики.
— Юто!!
Її смикнуло вбік. Дівчинка на стільці здивовано підвела голову, але в цей момент Ютине обличчя обпік ляпас, голова її мотнулася назад, і все зникло.
— Юто!!
Ще удар. Юта скрикнула й спробувала відіпхнути того, хто міцно тримав її в обіймах, але не відпускав, а тряс її й смикав, і вона раз у раз вдарялася обличчям об його груди.
— Н-ні… — видихнула вона.
Той, хто тримав її, завмер. Юта зуміла вівільнитися й подивитися на нього — Арман. Їй здалося, що він розлючений — блідий і навіть, здається, здригається від гніву.
Вона не придумала нічого ліпшого, ніж розридатися. Арман потримав-потримав її, та й відпустив.
— Замкни мене, — вона схлипувала.
— Замкну, — обіцяв він утомлено.
— На три замки…
— На чотири.
— Можеш побити мене, якщо хочеш…
— Поб’ю…
— Ні, правда, я заслужила!
— Заслужила. Ну годі, не плач.
— Мені погано… Голова…
— Минеться.
Він обережно вклав її на солом’яний матрацик. Вона ще раз схлипнула й запитала пошепки:
— Що це було, Армане? Хто й навіщо зробив цю річ?
Арман знизав плечима:
— Ніхто не знає… Колись такі штучки дарували ворогам на великі свята. Та, що в скарбниці, згубила казна-скільки життів… Може, це рослина або тварина. Може, це посудина для когось ненаситного, хто прагне пожирати й пожирати… Я вже був розпрощався з тобою, Юто.
Очі її від жаху зробилися величезні, як у всіма визнаної красуні.
* * *
Якийсь час після історії з вервечкою Арман не відходив від Юти ні на крок.
Йому це було дивно й незвично, та й вона почувалася незатишно. І все ж таки Арман певно вирішив не зводити з неї очей — ану щось трапиться, а він же за неї відповідає.
Він за неї відповідає. Чи не безглузде сполучення слів? Він за життя ні за кого, крім себе, не відповідав. Але занадто страшним був шлях сходами й коридорами, коли він поспішав їй на допомогу — і боявся спізнитися…
Втім, якби принцеса стала жертвою нещасного випадку — хіба це не позбавило б Армана зайвих турбот? Хіба питання болісного вибору, якого ніхто не скасував, не вичерпалося б саме собою?
Він заніс чарівну
