Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

А сонце піднімалося й піднімалося, і ажурна сіточка прилетілих бозна-звідки хмар прикривала його, наче серпанком. Сонячна доріжка на хвилях виблискувала м’яко, приглушено, ніби вона й не сонячна навіть, а місячна.

І тоді Ютині губи ворухнулися. Побачивши її очі, усе обернулися одночасно, як по команді.

І разом скрикнули, розгледівши щось у воді. Мить — і берег знову спорожнів, люди відбігли під захист скель, і тільки Юта як і раніше стояла біля свого каменю, розкинувши прикуті руки.

Довго не було наступної хвилі. Ось вона прийшла — і Ютині очі розширились.

Хвилі прибували й прибували. Юта стояла, пряма, тонка, ніби вкарбована в скелю.

І ось за камінь, що громадився на межі моря та суші, схопилася людська рука. Зісковзнула безпомічно й схопила знову.

Юта стояла. Від скель слабко долинули вигуки здивування.

Друга рука потяглася — і впала в мокрий пісок. Нова хвиля допомогла, протягла розтерзану людину вперед — і відринула, забарвлена кров’ю.

Він сперся на лікті. Ще зусилля — підняв голову.

Очі їхні зустрілися.

Лисніли на сонці вилизані морем камінці. Хвиля, наче гравець в кості, то прибирала, то знову викидала їх на пісок. Над морем покрикували осмілілі чайки; від скель повільно наближалися осміліли люди.

Розпростертий на піску чоловік дивився на жінку, прикуту до скелі. У променях високого сонця вона була нестерпно прекрасна.