Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Глухо зашуміли крила в драконячому тунелі — це Арман повертався в замок.

А ввечері він виявив, що зниклі ключі.

Юта сиділа навпочіпки перед каміном. Він бачив тільки половину її щоки й кінчик носа — решта було розпатлане волосся та складки грубої тканини. Тінь від камінних ґрат обплела кімнату вигадливим мереживом, яке здригалося в такт коливанню полум’я.

Юта повернула голову, і Арман зустрівся поглядом з лукавими принцесиними очима.

Вона відразу надала обличчю підкреслено безневинного виразу, й Арману довелося визнати, що прикидається принцеса вправно. Він нічого не сказав, але, перш ніж сісти на звичне місце, розвернув Ютине крісло й підсунув ближче до свого.

Принцеса не знала, як розцінити зроблену Арманом перестановку, і про всяк випадок вдала, що нічого не помітила. Не оглядаючись уже на Армана, вона продовжувала задумливо підкладати дрова, так що невдовзі камін було завалено аж до верху й вогонь почав задихатися під нестерпним вантажем.

Арман мовчав. Принцеса занервувалася й почала дмухати в камін, щоб виправити свою незручність. Здійнявся попіл. Юта спинилася, щоби чхнути й протерти засипані попелом очі.

— А ти, виявляється, смілива дівчина, — зауважив Арман.

Юта сторожко втупилася в нього одним оком — друге саме терла кулаком:

— Чому смілива?

Арман розглядав тепер її руки з обламаними нігтями. Їй, напевно, нелегко було впоратися з усією зв’язкою. Але ж безсоромна! Дивиться на його червоними від попелу, однак абсолютно смиренними очима, а сама ж цілий день тільки те й робила, що порушувала його заборони!

Арман не витримав і хмикнув. Юта здивувалася:

— Ти чого смієшся?

Якийсь час вони дивилися один на одного, і Юта чомусь зніяковіла.

— Сідай-но, — Арман вказав Юті на крісло.

Юта витерла руки об хламиду, підвелася, боком обійшла Армана й спробувала пересунути важке крісло туди, де воно стояло до втручання Армана. Нажаль, це було їй явно понад силу.

Якийсь час тишу порушувало лише сопіння принцеси та потріскуванням вогню, який ледь пробивався скрізь споруджену нею піраміду з дров. Потім Юта здалася.

— Втомилася? — запитав Арман, коли вона, знов-таки бочком, залізла в крісло й відсунулася в дальній його куток.

Вона не відповіла.

Волосся її, що підросло за час ув’язнення й було недбало сплетене на спині в якусь подобу коси, спереду розтріпалося й прикривало обличчя таким спочобом, що вся принцесина зачіска нагадувала тепер чудернацький лицарський шолом із забралом та щитками по боках. Із прорізу шолома дивилися двоє збентежених, але й насмішкуватих очей.

— Тобі не нудно? — запитав Арман.

Юта, що ніяк не сподівалася такого запитання, засовалась:

— Нудно?

— Ти, либонь, не звикла до самотності, живучи в палаці?

Юта допитливо в нього втупилася — знає чи ні? Арман вміло зобразив щиросерде необізнанність, і Юта заспокоїлася. Усміхнулася, подивилася скоса. Шолом хитнувся.

— Це питаєш ти? Той, хто перебуває на самоті цілісіньке життя?

— Я — то геть інше…

Він хотів продовжити, але вона, як завжди, безцеремонно перебила:

— Чому?

Тут і Арману прийшов час збентежитись.

— Чому ти — геть інше? — вела далі принцеса. — Де сказано, що дракони повинні жити на самоті?.. Послухай, відсунь крісло. Я не можу розмовляти отак — ніс коло носа.

— Чому? — запитав Арман мстиво.

— Бо я принцеса… Бо ти чужий чоловік… Тобто не чоловік навіть, а…

Юта почервоніла, як варений рак, і вискочила з крісла. Зачіска її геть розсипалася.

— Цікаво, — простягнув Арман. — А хто ж?

Юта не знайшлася, що сказати, сердито махнула рукою і втекла.

Вночі їй наснився Остин, закривавлений, нанизаний на жахливий вигнутий пазур. Уві сні вона бігла, заливаючись слізьми, і сльози її рясно зрошували солом’яний матрацик. Вона прокинулася, тремтячи, і довго лежала в темряві, не сміючи заснути. А як знову задрімала, побачила Армана, що дрімав у кріслі перед каміном. Вона бачила його спокійні опущені повіки, розслаблену рука на підлокітнику, довірливо відкинуту голову, оголену шию… А поряд, на столі, Арманів ніж, той самий, котрим він зазвичай різав в’ялене м’ясо… Юта побачила ніж у своїй руці та уявила дракона, що ширяє над морем. Убити дракона неможливо…

Арман спав. Сухі губи напіввідкрилися, груди дихали глибоко й рівно. Юта стискала ніж…

Затерплу руку її зсудомило, і вона прокинулася. Не було ножа, не було Армана. Крізь ґрати вікна пробивався світанок.

Він сказав їй, що втомився й проведе день у своїй кімнаті.

Побоювання, що Юта не наважиться продовжити заборонені відмикання замків, не підтвердилися. Зачекавши для пристойності аж півгодини, принцеса витягла зі схованки своє багатство — ключі — і вирушила в шукати пригод.

Сьогодні їй шастило — перші ж замкнені двері скорилися майже без опору. Юта переступила поріг — і зрозуміла, що наткнулася на щось справі цікаве.

Висловлюючи свій захват радісними вигуками, Юта не могла припустити, що в неї з’явився глядач. Глядачем був Арман, котрий зручно вмостився перед магічним дзеркалом.

Він бачив, як Юта боязко ввійшла в залу, яка виявилася першою з довгого ряду кімнат, розташованих анфіладою. Дверей між кімнатами не було, і, поставши на середині першої з них, задоволена Юта змогла побачити останню — далеко й неясно.

В’язка ключів, причеплена до мотузяного пояса, волочилася за Ютою, наче надто легкий якір за надто важким кораблем. Арману повсякчас хотілося гукнути принцесу й приладнати ключі зручніше.

Перша кімната була порожня. Друга виявилася маленькою й тісною, але третя розширилася раптом величезною залою.

— Горгулья, — сказала Юта вголос. Арман почув і всміхнувся.

У дальному кінці зали маячив, ледь помітний у напівтемряві, поміст, чи то було гігантське крісло; Юта підійшла ближче — кам’яні ніжки крісла, схожі на середньої товщини колони, прикрашені були різьбленням.

Юта глянула вниз — і ледве стримала крик. Просто їй в очі дивилася ошкірена біла паща — на щастя, теж кам’яна. Голова фантастичного звіра виявилася основою ніжки-колони.

— Це що ж таке? — запитала Юта хрипко. — І в лусці, і з крильми… Вони сідали… Отак?

Арман похмуро всміхнувся. Невблаганний старий дракон, чорний з мідним відблиском, любив, угніздившись у кріслі, подовгу слухати хлопчика, котрий стояв перед ним — дрібного, майже карлика поруч із чудовиськом, вкритим дзвінкою лускою… Старий дуже цінував старанно та вчасно вивчені уроки.

Він у всьому мав рацію, подумалося Арманові. Він бачив далі. На його очах могутній, процвітаючий рід всох, а він нічим не міг цьому зарадити. Можливо, якби батько вчасно його послухався…

Його думки було перервано вигуком Юти.

Принцеса протислася в сховані за кріслом маленькі двері й тепер стояла посеред невеличкої світлої кімнатки, і кімнатка