Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
— Слухай-но, кожен рід має свої закони… Твої родичі зневажають тебе, бо ти некрасива. Це вважають за ваду. А моя вада — в іншому… Я… Ну, коли я був юнаком, то я… Мій дід міг перебити мені хребта одним ударом свого хвоста… Він… Я боявся його гірше за смерть, але це… Послухай, чого ти так у мене втупилась? Сам не знаю… нащо тобі це… звісно, нецікаво.
Бажаючи загладити болісну незручність від своїх безглуздих слів, Арман раптом простягнув руку та з силою жбурнув у море обгорілий смолоскип.
Цей зовсім несподіваний та, звичайно ж, безпечний жест видобув з її грудей крик, що силою міг зрівнятися з передсмертним.
Зручно влаштувавшись перед надтріснутим дзеркалом, вони мовчки дивилися на картини придворного життя, що неквапно змінювали одна одну.
Сновигали заклопотані покоївки, пралі розвішували для сушки величезний прапор з котячими мордами; на кухні билися кухарчуки, король розмовляв з генералами, пажі гралися в камінці на задньому ґанку.
Норовливе дзеркало раз у раз ухитрялося втиснути між цілком доладними сценками якусь нісенітницю; особливо воно чомусь полюбляло до домашніх тварин та подовгу милувалося розмаїтими подробицями з їхнього життя.
Селянка доїла корову; билися собаки, шкутильгала по узбіччі качка, ведучи за собою цілу вервечку каченят. Потім блимання, строкате сум’яття — і ось уже королева Верхньої Конты прогулюється парком у супроводі фрейліни.
— Мама постаріла, — тихо сказала Юта. Арман уловив у її словах докір і насупився.
Поверхня дзеркала знову затягнулася брижами, потім вкрилася кольоровими плямами й, нарешті, прояснилася. Юта скрикнула, оживившись:
— А це моя сестра Май!
Дівчина сиділа в парку, на цямрині фонтану з золотими рибками — якраз там, де Юта так полюбляла розмовляти сама з собою.
Арман теж упізнав принцесу Май — яка ж бо гарна вона була тоді, напередодні карнавалу, як їй личив капелюшок із човником! — і важко зітхнув.
— Вона на мене геть не схожа, — сказала Юта, — і це добре. Правда?
Май про щось замислилась. Неуважно поводячи рукою у воді та розполохуючи рибок, вона, здавалося, не бачила при цьому ні фонтана, ні сестри Вертрани, котра саме підійшла.
— Завтра влаштовують купання, — сказала Верта, сідаючи поруч на цямрину. — Поїдеш?
Май витягла руку з води. По її пальцях стікали стікали прозорі краплини.
— Довго ти показуватимеш усім своє горе? — запитала Вертрана, стишивши голос. — Невже ти думаєш, що мені не жа…
Зображення заколивалося, помутніло й розтануло, а на зміну йому після хвилинного миготіння прийшло інше зображення — череда корів, що забрели по коліна в дрібну річечку, неквапом ворушили щелепами та ляскали хвостами по ребристих боках.
— Та друга — теж твоя сестра? — запитав Арман.
Юта повільно кивнула.
Корови не зникали із дзеркала хвилини три; Юта дивилася повз них та думала про своє.
Потім дзеркало знову помутнішало, і крізь цей туман проступили потроху обриси пташиної клітки. У клітці вертівся великий папуга, зелений із червоним; папуга безупинно балакав тільки йому зрозумілою мовою, з острахом відсуваючись від унизаної перснями руки, що намагалася просунути між прутами клітки тонкий, пещений палець.
— …не в мої роки, — донісся із дзеркала чоловічий голос, хоча рука, безсумнівно, належала молодій жінці.
Мелодійно засміявся інший, аж надто знайомий Юті голос. Юта засовалася:
— Накажіть дзеркалу показати щось інше.
— Ти вже говорила мені «ти», — посміхнувся Арман.
Юта зашарілася:
— Накажи дзеркалу…
Арман знизав плечима:
— Ти ж знаєш, іноді йому просто неможливо наказувати.
Папуга в дзеркалі несамовито розгойдувався на жердинці.
— Тіті — хороший, — ніжно сказав голос принцеси Олівії. — Ну скажи: Тіті… Тіті — хороший…
Папуга вибухнув пташиною лайкою. Пещений палець одсмикнувся.
— Якщо ти хочеш знати мою думку, тато… Заспокойся, Тіті… Якщо ти хочеш знати мою думку, то вся ця історія із драконом, ну як тобі сказати… Трохи фальшива. Я не здивувалася б, довідавшись, що викрадення Юти придумане для того, аби видати її, бідолашну, заміж. Ти ж знаєш, як її батьки переживали через те, що Юта приречена на вічне дівоцтво?
Клітка хитнулася. Папуга, нахиливши увінчану чубчиком голову, вигукнув різким металевим голосом:
— Церремонімейстер!
Унизана перснями рука відразу спробувала погладити папугу різь прути клітки. Пташка в паніці забила крильми.
— Може, я трошки цинічна, — зітхнув дзвінкий голосок Олівії, — дракон, звісно, жахливий… Але, тату, чого не зробиш заради щасливого заміжжя? Юта потворна, на жаль, і допомогти їй міг тільки ореол жертви. Вважалося, що хтось спробує її «визволити», якщо це слово отут доречне. На жаль… Тепер, гадаю, Юта прийде додому сама, в лахміттях, і заявить, що їй вдалося втекти… Бідненька.
— Обережно, — стурбовано проговорив чоловік, — Тіті дзьобне тебе в палець.
Олівія дзвінко реготнула. Потім продовжувала серйозно:
— Ні, справді, як тобі ця версія — сватання за допомогою дракона?
— Важко сказати, — непевно протяг чоловічий голос. — А дракон не іграшковий?
— Не знаю, не знаю… Може, найманий?
Оглушливо заверещав Тіті.
— Мені завжди було Юти жаль, — сказала Олівія. — Але доти, доки вона не роззявляла рота. Коли вже ти потворна, то хоч чемності навчися! Дівчину прикраша…
Дзеркало замиготіло, спалахнуло й одразу, без переходу, показало поросятко з хвостом-пружинкою, що піднімається на купу недоїдків.
Арман мовчав. Юта всміхалася, проте від цієї усмішки їй боліли губи:
— Ну як?
— Хто це? — тихо запитав Арман.
— Сусідська принцеса… От кого б тобі викрасти — від лицарів проходу б не було.
Порося заклопотано рилося в помийній купі.
— А ідея в неї непогана, — сказала Юта якомога весело. — Ти б хотів працювати свахою?
Арман подивився на неї невидющим поглядом. Юта тішилася з усієї сили:
— Якщо по дві принцеси на місяць, але можна й три… Добре, якщо дві, то це двадцять чотири весілля на рік! А якщо викрадати відразу по декілька…
Вона затнулася, не зводячи очей із дзеркала. У дзеркалі був принц Остин.
Він повільно їхав на коні темної масті, і кінь понуро опускав голову, тому що принц раз у раз відпускав повід.
Дорога — незнайома Юті, серед лісу прокладена стежка — була пустельна. Принц їхав один, похмурий і невеселий, із незвичними вертикальними зморшками над переніссям. Ось Остин глибоко зітхнув і підняв голову, Юті здалося, що їхні очі зустрілися, й вона ледь втрималася, щоб не гукнути його. Тієї ж секунди дзеркало скаламутилося на мить, щоб одразу показати півня, який підминає під себе курку.
— Друг? — швидко запитав Арман.
Юта промовчала.
— Хто він тобі? Га, Юто?
— Та ніхто, — буркнула вона знехотя. — Це принц країни Контестарії на ймення Остин.
— Принц, — Арман встав. — Як він до тебе ставиться?
Юта підняла на нього змучені очі:
— Яка різниця, Армане?
Він крокував кімнатою:
— Принц… Він не боягуз, сподіваюся?
Тоді Юта теж встала:
— Припини.
