Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Наступний наказ — їхати під Бояриновою командою, а якщо з ним, не дай і не приведи, щось трапиться, то з’явитися у Брацлав, до полковника Нечая — здавалося б, усе прояснив: мабуть, скоро Данило піде на ляхів, і тоді йому знадобляться досвідчені отамани, вони ж усі водили загони. І не треба оселедцями шпегам в очі впадати — ось вони, мовляв, запорожці. Але Брацлав вони об’їхали. А тепер явно націлилися в об’їзд Красного, де Нечай збірний пункт призначив.

— А для того, щоб нас менше бачили. Не до Нечая ми їдемо, а до левенців.[7]

Хоча сказане Боярином було дуже розумно — загін розбійників, якщо до нього додати п’ять досвідчених отаманів, може накоїти ляхам чимало лиха, — проте Драгон ладен був об заклад битися: бреше Боярин!

— Якщо нас до самого Нечая привезуть, це ще півлиха, він двох із нас знає в обличчя…

Барило, який був певен, що Данило знає в обличчя тільки його, аж крекнув.

— А потрапимо до наказного полковника — доведеться в льосі сидіти, поки Нечай повернеться.

— Якщо повернеться, — раптом прохопився Драгон. Сказав — неначе не власною волею, неначе само вискочило. Й інші це якщо не зрозуміли, то відчули.

— Цур тобі й пек за такі слова, — аж перехрестився Барило.

Отож рушили далі, а Драгон запалив люльку. Рушниця в нього добра, турської роботи, б'є точно, проте — ґнотова. Ото й навчився палити — в Молдові не встиг, на Московщині про це годі й казати: там за люльку відлучають від церкви.

А від люльки, як стане потреба, можна ґніт запалити.

Ляхи виїхали на кригу замерзлої річки на такій близькій відстані, що тікати було запізно.

— Райтари,[8] — самими губами прошепотів отаман. — Це краще.

«Чим краще?!» (Кирин не знав, що служба в райтарах вважалася серед польських панів непрестижною, отож райтарськими офіцерами були здебільшого іноземні найманці.)

Драгон ледь стримувався: останні півгодини усе його єство волало про небезпеку, проте Боярин кидав погляди, які могли означати тільки одне — «мовчи».

Тим часом їх уже підвели до головних сил загону — не такого вже й численного.

— Шандор Добо єстєм! — відрекомендувався Боярин. — Служу його милості пану віденському.[9] Посланий був у приватних справах його милості до Валахії.[10] Повертаючись, у Ямполі від купців почув, що буде війна — і вирішив їхати навпростець до Бара.

У Драгона змокла спина. Те, що верз Боярин, не лізло ні в які ворота!

Так, воєвода віленський міг послати людину в приватних справах у Молдову — він одружений з дочкою домінуса.[11] Але чому через козацькі землі?! Навіть якщо справді почув у Ямполі про війну, простіше назад вернутися — Ямпіль біля самого кордону! — та обрати безпечний шлях!

Проте офіцер якось… неначе аж сонний став. Його думки текли мляво, повільно. «Козаки не користуються шпагами. І щитами також… А у того, у волоській шапці — ще й щит татарський».

(Щит з'явився тому, що своєму вмінню битися на шаблях Драгон не довіряв. З дитинства не вчений, бо — як батько вважали — мистецтво купця не в тому, щоб відбитися, а в тому, щоб домовитися, щоб не напали серйозні люди. Ну а якщо полізе якась голота — від них відбиватися краще ножами, сокирою та щитом.)

«…І чув я про цього Добо. Точно чув, і навіть бачив колись. Він трохи змінився, але це він».

– їдьте, панове.

Драгон ледь стримався, аби вголос не заволати.

Цього просто не могло бути. Не могло!

Жодне військо… Та що там військо — загін дітлахів, що у війну граються, ніколи не відпустить підозрілих без перевірки!

— Данке![12]

Боярин рушив коня, усі за ним. Отаман замугикав якусь угорську пісеньку.

«Він же назвався мадярським ім'ям…»

Усе тіло Драгона, усе його єство чекали залпу в спину або аркана на шию.

Десять кроків, п’ятдесят, сто… Ось уже і поворот… Ось вони вже за поворотом…

— До лісу, — прохрипів отаман.

— Сліди побачать.

— Ні. Це не головний загін, а навпаки зовсім!

Боярин рукою зігнув кущ так, щоб усі шлях побачили.

Шлях був жовтим, бо тисячі копит утоптали його, змішуючи сніг із кінським лайном.

— Отже… — Білий не договорив, та в цьому й не було потреби.

Якщо ляхи залишили Красне в тилу, а в тилову охорону направили жменьку райтарів — отже, Нечая погромлено.

— Треба до Брацлава. Попередити.

— Ні! — І, мабуть, зрозумівши, що тут не відбудешся простим наказом, Боярин пояснив: — Бути того не може, щоб ніхто не порятувався з цілого полку, та ще із сіл навколишніх. Брацлав без нас повідомлять. А от Богуна у Вінниці…

Справді, якщо поляки не цілковиті дурні, то тепер вони вдарять на Богуна.

Але чомусь ніхто не спитав — і звідки знає Боярин, що кальницького полковника треба шукати у Вінниці?

…Через кілька годин, коли вони з Боярином на хвильку залишилися наодинці, Драгон наважився запитати:

— Як ти це зробив?

Боярин і перепитувати не став: а що, мовляв, на увазі маєш? Помовчав трохи і