Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

Біля воріт сиділо у блискучих кольчугах багато вартових, котрі відразу схопилися на ноги і списами перегородили їм дорогу.

— Стійте, чужинці! — закричали вони мовою Марки Вершників, вимагаючи у мандрівників назвати їхні імена та мету подорожі. Подив був у їхніх очах, але не було приязні; й вони похмуро дивилися на Ґандалфа.

— Я вас розумію, — відповів Ґандалф по-їхньому, — та мало кому з чужинців відома ваша мова. Чому ви не звертаєтеся загальною мовою, як це прийнято на Заході, якщо чекаєте відповіді?

— За велінням Теодена, нашого правителя, ніхто не може заходити до Едораса, крім друзів, котрі знають нашу мову, — відповів один із вартових. — У ці дні війни ми приймаємо лише своїх людей і гостей із Мундбурґа в землі Ґондору. Хто ви такі, що безтурботно роз'їжджаєте нашими степами, дивно вдягнуті й верхи на конях, таких подібних на наших? Ми давно несемо тут варту і стежимо за вами здалеку. Ще ніколи не бачили ми таких дивних вершників і коня такого гордого, як один із ваших. Цей кінь — один із меарів, якщо тільки це не чари, що затуманили нам очі. Може, ти чаклун, шпигун Сарумана або насланий ним привид? Швидко відповідай!

— Ми не привиди, — мовив Араґорн, — і очі твої тебе не обманюють. Коні справді ваші, й ти мав би їх відразу впізнати. Але не часто повертає конокрад до конюшні. Це — Гасуфель і Арод, яких два дні тому нам позичив Еомер, третій маршал Рогану. Ми повертаємо йому коней, як і обіцяли. Хіба Еомер іще не повернувся і не попередив про наше прибуття?

Вартовий збентежився.

— Про Еомера я не можу сказати нічого, — відповів він. — Якщо правда те, що ви говорите, тоді Теоден має знати про вас. Можливо, ваша поява не є геть неочікуваною. Саме два дні тому Червослов повідомив нас, що Теоден велить не пропускати за ворота жодного чужинця.

— Червослов? — перепитав Ґандалф, уважно глянувши на вартового. — Ні слова більше! У мене справа не до Червослова, а до самого правителя Марки. Я поспішаю. Пошли кого-небудь або сам повідом його про наш прихід. — Його очі гнівно блиснули з-під похмурих брів, коли він нахилився до вартового.

— Гаразд, я піду сам, — поволі відповів той. — Тільки про кого мені доповідати? І що я скажу про тебе? Зараз на вигляд ти старий і втомлений, але насправді, гадаю, — сильний і незламний.

— Ти все зрозумів правильно, — відповів чарівник. — Адже я — Ґандалф. Я повернувся. І зауваж: я також повертаю коня! Ось Тінебор великий, приборкати якого може лише моя рука. А зі мною Араґорн, син Араторна, нащадок королів, і прямує він до Мундбурґа. Також ельф Леґолас і гном Ґімлі, наші товариші. Піди і передай своєму панові, що ми біля воріт і хотіли би з ним поговорити, якщо він запросить нас до свого палацу.

— Дивні ж у вас імена! Та я все передам, як просите, й дізнаюся волю мого пана, — сказав вартовий. — Зачекайте тут, і я принесу нам його відповідь. Але не плекайте марних надій! Тривожні настали дні.

Він швидко зник, залишивши чужинців під пильним доглядом своїх товаришів. Невдовзі він повернувся.

— Ідіть за мною! — сказав він. — Теоден дозволяє вам увійти; але всю зброю, навіть цю патерицю, мусите залишити біля його порога. Прибрамна варта за нею пригляне.

Темні ворота розчинилися. Мандрівники ввійшли слідом за вартовим. Вони опинилися на широкій брукованій вулиці, що вилася вгору, а місцями піднімалась акуратними сходинками. Проминули багато дерев'яних будинків і багато темних дверей. Уздовж дороги в кам'яних жолобах дзюркотів чистий струмок. Нарешті вони вибралися до вершини пагорба. На зеленій терасі стояла висока плита, оздоблена кінськими головами, з-під неї било іскристе джерело; вода впадала в широку чашу, з якої переливалась і живила струмок. Угору з тераси піднімалися кам'яні сходи, високі та широкі, а обабіч на верхньому помості стояли кам'яні лави. Там сиділи, тримаючи на колінах оголені мечі, вартові. Їхнє золотаве волосся було заплетене в коси; на зелених щитах палало сонце, довгі обладунки яскраво блищали, і коли воїни підвелися, то видалися вищими за смертних людей.

— Ось перед вами двері, — сказав провідник. — А мені час повертатися на варту біля воріт. Прощавайте! І змилостивиться над вами правитель Марки.

Він повернувся і швидко покрокував униз. Під пильним поглядом сторожі мандрівники піднімалися довгими сходами. Мовчки вони зупинились угорі, аж поки Ґандалф не ступив на вимощену терасу. Тоді раптом вартові чистими голосами і своєю мовою привітали мандрівників.

— Здрастуйте, гості з далеких країн! — сказали вони і повернули мечі руків'ями до мандрівників — на знак миру. Зелені смарагди зблиснули на сонці. Тоді один із вартових виступив уперед і заговорив загальною мовою.

— Я прибрамний вартовий Теодена, — сказав він. — Звати мене Гама. Прошу вас скласти тут перед входом усю зброю.

Леґолас подав йому свій кинджал зі срібним руків'ям, лук і сагайдак.

— Бережи їх, — попросив він, — бо це дарунок Володарки Ґаладріель із Золотого Лісу.

Подив з'явився в очах чоловіка, й він поспіхом склав зброю ельфа під стіною, наче боявся тримати її в руках.

— Ніхто не торкнеться твоєї зброї, обіцяю, — сказав він.

Араґорн завагався.

— Взагалі-то я не звик відкладати меч або віддавати Андуріл до чужих рук, — сказав він.

— Така воля Теодена, — нагадав Гама.

— Я не певен, що воля Теодена, сина Тенгела, хоч він і правитель Марки, має переважати над волею Араґорна, сина Араторна, Еленділового спадкоємця Ґондору.

— Це — дім Теодена, а не Араґорна, хоч би він був і королем Ґондору на троні Денетора, — відповів Гама і став перед дверима, загородивши собою вхід. Тепер він повернув меча лезом до чужинців.

— Пуста суперечка, — сказав Ґандалф. — Вимога Теодена зайва, та немає сенсу її оскаржувати. Адже кожен король вільний наказувати у своїх палатах, мудро чи безглуздо.

— Це правда, — погодився Араґорн. — І я би скорився волі господаря будь-якого дому, навіть хижки лісоруба, якби мав не Андуріл, а інший меч.

— Як би не називався твій меч, — сказав Гама, — ти його залишиш тут, якщо не хочеш виступити один проти всіх воїнів Едораса.

— Не один! — кинув Ґімлі, проводячи пальцем по лезу сокири і дивлячись спідлоба на вартового, мов на деревце, яке замислив зрубати. — Не один!

— Ну-ну, годі! — промовив Ґандалф. — Ми тут усі друзі. Принаймні мали би ними бути; бо, сперечаючись, ми лише потішаємо Мордор. У нас обмаль часу. Ось я віддаю свого меча, шановний Гамо. Стережи його добре. Зветься він Ґламдрінґ, бо в давні часи його викували