Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін

— Вилізьмо нагору і роззирнімося! — запропонував Леґолас. — Мені все ще важко дихати. Там принаймні знайдемо свіже повітря.

Товариші видерлися нагору. Араґорн піднімався останній, уважно розглядаючи кам'яні сходи.

— Я майже впевнений, що гобіти теж вилізали сюди, — сказав він.

— Але тут є інші сліди, дуже дивні, не розумію чиї. Може, побачимо з цього карниза щось таке, що допоможе нам здогадатися, куди вони подалися далі.

Він роззирнувся, та нічого корисного не побачив. Уступ дивився на південний схід, але тільки на сході краєвид був відкритий. І там верхівки дерев рядами спускались у рівнину, звідки прийшли товариші.

— Ми зробили велике коло, — сказав Леґолас. — Адже могли би прийти сюди благополучно всі разом, якби завернули від Великої Ріки на другий чи третій день подорожі просто на захід. Мало хто здатний передбачити, куди приведе його дорога, аж поки не дійде до її кінця.

— Але ми не хотіли йти до Фанґорну, — сказав Ґімлі.

— Однак ми тут… і втрапили в гарне сильце, — спохмурнів Леґолас. — Погляньте!

— Поглянути куди? — запитав Ґімлі.

— Туди, поміж деревами.

— Що там? У мене очі не ельфійські.

— Т-с-с! Говори тихіше! Поглянь, — прошепотів Леґолас, вказуючи пальцем. — Отам унизу, звідки ми щойно прийшли. Це він. Хіба не бачиш, ходить від дерева до дерева?

— Бачу, тепер бачу! — прошепотів Ґімлі. — Дивись, Араґорне! Хіба я тебе не попереджав? Он той старий. У брудному сірому ганчір'ї, — тому я і не помітив його відразу.

Араґорн уважно поглянув на згорбленого старого, котрий повільно йшов лісом. До нього було недалеко. Старий був схожий на жебрака і рухався, втомлено спираючись на патерицю. Голову він схилив і не дивився в їхній бік. За інших обставин товариші привітали би його добрим словом; але зараз вони завмерли в напруженому очікуванні: до них наближалася прихована сила або ж… загроза.

Ґімлі з широко розкритими очима спостерігав за постаттю, яка крок за кроком наближалася. Тоді раптово, вже не спроможний стримуватися, вигукнув:

— До зброї, Леґоласе! Натягни тятиву! Приготуйся! Це — Саруман. Не дай йому заговорити і зачарувати нас! Стріляй!

Леґолас узяв лук і натягнув тятиву, але так повільно, мовби якась інша воля йому опиралася. Стрілу він тримав у руці й не поспішав класти її на тятиву. Араґорн мовчав, обличчя його було насторожене й уважне.

— Чого ти чекаєш? Що з тобою? — з притиском прошепотів Ґімлі.

— Леґолас правий, — спокійно промовив Араґорн. — Не можна так зненацька і без попередження стріляти у старого чоловіка через страх чи підозру. Почекаймо трохи, поспостерігаймо!

Тієї миті старий прискорив ходу і напрочуд швидко підбіг до підніжжя стіни. Тоді раптом поглянув угору, де стояли друзі, мовчки дивлячись униз. Запала мертва тиша.

Вони не могли розгледіти його обличчя: поверх каптура був одягнутий широкополий капелюх, а з-під нього ледь визирали кінчик носа та сива борода. Однак Араґорнові здалося, що в тіні каптура він вловив блиск гострих і ясних очей.

Нарешті старий заговорив.

— Радісна зустріч, друзі мої, — сказав він тихо. — Я хотів би поговорити з вами. Зійдете вниз, чи мені до вас піднятися?

Не чекаючи на відповідь, він став підніматися сходами.

— Ну ж бо! — крикнув Ґімлі. — Зупини його, Леґоласе!

— Хіба я не сказав, що хочу поговорити? — спитав старий. — Відклади лук, добродію ельфе.

Лук зі стрілою випав із рук Леґоласа.

— А ти, добродію гноме, будь ласкавий, відпусти сокиру, поки я ще не піднявся! Тобі вона не знадобиться.

Ґімлі здригнувся і закам'янів, вирячивши очі, а старий стрибав нерівними сходинками спритно, мов гірське козеня. Здавалося, його втома випарувалася. Коли він ступив на карниз, зблиснула сліпуча білизна, проте надто коротко, щоби бути певним, ніби між складками сірого дрантя на коротку мить промайнула якась одіж. Ґімлі зі свистом втягнув повітря і затамував подих.

— Радісна зустріч! — повторив старий, підходячи до них. На відстані кількох кроків він зупинився, спершись на патерицю, й уп'явся в мандрівників пильним поглядом з-під каптура. — А що ви робите в цих краях? Ельф, людина і гном, і всі в ельфійських плащах. За цим, напевно, криється цікава історія, яку варто послухати. Таке тут не часто трапляється.

— Ти говориш так, ніби добре знаєш ліс, — зазначив Араґорн. — Так?

— Не дуже добре, — відповів старий, — для цього потрібно прожити тут кілька життів. Але я заходжу сюди вряди-годи.

— Ми би хотіли знати твоє ім'я, а потім вислухати все, що ти бажаєш нам сказати, — сказав Араґорн. — Ранок минає, а в нас є справа, яка не чекатиме.

— А я вже сказав усе, що хотів: запитав, що ви тут робите і хто ви такі. Щодо мого імені… — й він зайшовся довгим неголосним сміхом. Від цього звуку Араґорна пойняв дивний холодний дрож; але то був не страх, а радше раптовий подув різкого вітру чи ляпас холодного дощу, який пробуджує з тривожного сну.

— Моє ім'я! — повторив старий. — Ви його ще не вгадали? А ви ж чули його раніше. Так-так, чули його не раз. Ну, а де ж ваша розповідь?

Троє товаришів стояли і мовчали.

— Хтось інший уже став би сумніватися, чи добрі у вас наміри, — сказав старий. — На щастя, мені дещо відомо. Здається, ви йдете слідами двох молодих гобітів. Так-так, гобітів. Не треба витріщатися, наче ви ніколи не чули цього дивного слова. Чули ви, чув і я. Ну, вони сюди вилазили передучора; і несподівано тут із кимось зустрілися. Вас це потішило? Напевно, вам хочеться знати, де вони зараз? Ну-ну, можливо, я і про це вам розповім. Але чому ми всі стоїмо? Як бачите, ваша справа не така нагальна, як вам здавалося. Ходімо, сядьмо собі зручніше.

Старий підвернувся й відійшов до купи зваленого каміння під стіною. Відразу з трьох друзів мовби спало закляття, вони розслабились і зворушилися. Ґімлі відразу ж простягнув руку до сокири. Араґорн вийняв меча. Леґолас підняв лук.

Не звертаючи на це уваги, старий нахилився й усівся на великий плаский камінь. При цьому поли його сірого плаща розгонулися, й усі чітко побачили під ним білі шати.

— Саруман! — крикнув Ґімлі, стрибнувши вперед зі сокирою в руці. — Говори, де ти заховав наших друзів! Що ти з ними зробив? Відповідай, бо я зроблю таку заглибину у твоєму капелюсі, що жоден чарівник тобі не допоможе!

Але старий виявився спритнішим за гнома. Він скочив на ноги і вистрибнув на вершину великого каменя. Там він випростався, ставши раптом вищим за всіх. Його каптур і сіре ганчір'я полетіли геть. Засвітилося