Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Тут без чарів не обійшлося, — сказав Ґімлі. — Що робив тут отой старий? Що скажеш, Араґорне, на тлумачення Леґоласа? Можеш щось додати?
— Мабуть, — посміхнувся Араґорн, — тут є ще деякі сліди, яких ви не помітили. Погоджуюся, що бранцем був гобіт, і він мав вільні руки або ноги, перш ніж дістався сюди. Швидше за все — руки, бо тоді загадка стає легшою, адже, наскільки я бачу по слідах, сюди його приніс хтось із орків. Тут пролилася кров, за кілька кроків звідси, орківська кров. А довкола — глибокі відбитки копит, і звідти по траві тягли щось важке. Орка вбили вершники, а потім відтягли труп до вогнища. А гобіта не помітили: він не був «на видному місці», бо діялось усе вночі, а на гобіті був лорієнський плащ. Гобіт втомився, геть виснажений і голодний, тож не дивно, що коли перерізав пута ножем убитого ворога, то перепочив і трішки перекусив, перш ніж утікати. Добре, що мав при собі в кишені лембас, хоч утікав без речей; напевно, це — по-гобітськи. Я кажу він, хоча сподіваюся, що їх було двоє — Мері та Піпін. Однак нічого не свідчить про це переконливо.
— А як, на твою думку, могло статися так, що наші друзі вивільнили руки? — запитав Ґімлі.
— Цього я не знаю, — відповів Араґорн. — І також не знаю, навіщо орк виносив їх із табору. Певно, не для того, щоби допомогти їм утекти. Зате тепер я починаю розуміти цю заплутану від самого початку справу: чому, коли загинув Боромир, орки заспокоїлися, впіймавши гобітів? Нас вони не шукали і на табір не нападали; натомість прудко погнали до Ізенґарда. Чи не думали вони, що захопили Персненосця та його вірного слугу? Певно, що ні. Їхні господарі не дали б оркам такого прямого наказу, навіть якщо самі все чудово знали; і не говорили би відкрито про Перстень: орки не є вірними слугами. І здаю, оркам було наказано хапати гобітів, і хай там що — живими. Хтось спробував вислизнути з цінними бранцями перед битвою, їрздник, мабуть, — це схоже на орків; якийсь здоровенний і нахабний орк хотів винести здобич, бо мав якусь свою мету. Ось як я все уявляю. І хоч усе могло бути й інакше, та одне ми знаємо напевне: принаймні хтось із наших друзів урятувався. Тепер наше завдання — шайти його і разом із ним повернутися до Рогану. Не будемо ж ми лякатися Фанґорну, якщо гобіта занесло в це темне місце.
— А я не знаю, що мене більше страхає: Фанґорн чи думка про довгу дорогу пішки через Роган, — сказав Ґімлі.
— Ну, тоді ходімо до лісу, — вирішив Араґорн.
Невдовзі Араґорн знайшов свіжі знаки. В одному місці, на березі Іінти, він натрапив на відбитки ніг, гобітських ніг, але надто невиразні відбитки, щоби робити якісь висновки. Далі під стовбуром великого дерева на самому узліссі знайшлося ще кілька слідів. На голій і сухій землі видно було мало.
— Принаймні тут стояв один гобіт і озирався назад; а потім повернув до лісу, — пояснив Араґорн.
— Отже, нам також треба йти до лісу, — сказав Ґімлі. — Та мені не подобається цей Фанґорн, і нас проти нього застерігали. Краще би та гонитва запровадила нас куди-небудь інакше!
— А мені ліс не здається злим, хай там що про нього розказують, — мовив Леґолас. Він стояв на узліссі, нахилившись уперед, мовби прислухаючись і вдивляючись у сутінки лісу. — Ні, він не таїть зла; а якщо зло і є, то дуже далеко. Я вловлюю тільки слабкі відгуки темних місцин, де чорними є серця дерев. А тут поблизу загрози немає, лише настороженість і гнів.
— Ну, гніватися на мене йому нема за що, — сказав Ґімлі. — Я ніякої шкоди йому не заподіяв.
— Тим краще для тебе, — сказав Леґолас. — Але все одно ліс настраждався. У його хащах щось відбувається чи має відбутися. Невже ви не відчуваєте напруження? У мене аж подих перехоплює.
— Повітря важке, — погодився гном. — Цей ліс світліший за Морок-ліс, але він затхлий і порохнявий.
— Він старий, дуже старий, — сказав ельф. — Такий старий, що навіть я почуваюся молодим, — так я не почував себе, відколи подорожую з вами, дітьми. Він старий і повен спогадів. Я був би щасливий тут, якби прийшов сюди в часи спокою.
— Певно, що так, — буркнув Ґімлі. — Ти ж лісовий ельф, хоч усі ви, ельфи, дивні створіння. Ти мене заспокоїв. Куди ти — туди і я піду. Але тримай лук напоготові, а я витягну сокиру. Не для того, щоби рубати дерева, — додав він поспішно, озирнувшись на дерево, під яким вони стояли. — Просто не хочу, щоби той дідок захопив мене зненацька, без готової відповіді під рукою. Оце й усе. Ходімо!
По цих словах троє мисливців увійшли у Фанґорн. Пошуки слідів залишили Араґорнові. Мало що було видно. Суху долівку лісу вкривали купи листя; але, здогадавшись, що втікачі мали триматися якомога ближче до води, Араґорн часто звертав до берега. Так він вийшов до того місця, де Піпін і Мері пили воду і полоскали ноги. Тут усі побачили виразні відбитки ніг двох гобітів, одні дещо менші від інших.
— Добра звістка, — сказав Араґорн. — Щоправда, ходили тут два дні тому. І, здається, в цьому місці гобіти повернули геть від ріки.
— То що ж нам тепер робити? — пробурмотів Ґімлі. — Ми ж не зможемо гнатися за ними через увесь Фанґорн. У нас мало припасів. Ще трішки — і з нас буде мало користі, хіба сядемо біля них і будемо голодувати разом, чим доведемо свою дружбу.
— Якщо навіть це все, на що ми спроможні, то і це мусимо зробити, — сказав Араґорн. — Ходімо далі.
Нарешті вони вийшли до крутого обривистого краю Пагорба Древлена і поглянули вгору на стіну з грубими сходами, що вели до високого уступу. Сонце проглядало крізь квапливі хмари,
