Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Мітрандір! — вигукнув ельф. — Мітрандір!
— Радісна зустріч, іще раз кажу, Леґоласе! — відгукнувся старий. Друзі пильно дивилися на нього. Волосся його біліло, мов сніг на сонці; сліпучо-білий був його плащ; очі під високим чолом сяяли променистим сонцем; сила була в його руці. Нарешті ворухнувся Араґорн.
— Ґандалфе! — сказав він. — Ти повернувся до нас, коли ми втратили останню надію! Яка мара заступила нам очі? Ґандалфе!
Ґімлі не сказав нічого, тільки опустився на коліна і затулив руками очі.
— Ґандалф, — повторив старий, наче пригадуючи давно забуте слово. — Саме так мене звали. Я був Ґандалфом.
Він зійшов зі скелі і знову загорнувся в сірий плащ: мовби осяйне сонце зайшло за хмари.
— Так, можете знову звати мене Ґандалфом, — сказав він добре знайомим голосом старого друга та провідника. — Підведися, дорогий Ґімлі! Ти не завинив і ніякої шкоди мені не завдав. Насправді ваша зброя, дорогі мої, не може заподіяти мені шкоди. Яка радість! Ми знову разом. У час відпливу. Перед нами шторм, але зараз — відплив.
Він поклав руку на голову Ґімлі, а той звів на нього очі й раптом розсміявся.
— Ґандалфе! Але ж ти весь у білому?
— Так, тепер я білий, — відповів Ґандалф. — Насправді я є Саруманом, можна так сказати, — таким, яким мав би бути Саруман. Але зараз розповідайте про себе! Відколи ми розійшлися, я пройшов через вогонь і глибоку воду. Я забув багато з того, що нібито знав, і знову навчився давно забутого. Тепер я бачу віддалені речі, а от те, що поруч, не помічаю. Розповідайте ж!
— Що саме тебе цікавить? — запитав Араґорн. — Якщо розказувати про все, що трапилося, відколи ми розсталися на мості, вийде довга історія. Може, ти спершу договориш про гобітів? Ти їх знайшов, вони у безпеці?
— Ні, я їх не знайшов, — відповів Ґандалф. — Темрява лежала над долинами Емін-Муїлу, я нічого не знав про їхній полон, аж поки мені не розказав орел.
— Орел! — вигукнув Леґолас. — Три дні тому я бачив орла високо в небі над Емін-Муїлом!
— Так, — кивнув Ґандалф, — то був Ґвайгір, Боривітер, той, що визволив мене з Ортханка. Я послав його до Ріки на розвідку. Зір у нього гострий, але розгледіти геть усе в горах і лісах він не може. Щось помітив він, а щось — я сам. Зараз ані я, ні будь-хто з загону, який вирушив із Рівендолу, не в змозі допомогти Персненосцеві. Він мало не відкрився Ворогу, але встояв. Я трохи допоміг йому: сидів високо в горах і боровся з Темною Вежею, і Тінь пройшла боком. Тоді я втомився, дуже втомився; і довго блукав я у темній задумі.
— Отже, ти знаєш, що відбувається з Фродо! — сказав Ґімлі. — Як він там?
— Не можу сказати. Він уникнув великої небезпеки, та вона не остання на його шляху. Він вирішив іти сам-один до Мордору й уже рушив: оце все, що мені відомо.
— Не один, — сказав Леґолас. — Ми гадаємо, що з ним пішов Сем.
— Справді? — зрадів Ґандалф, і очі його заіскрилися. — Справді пішов? Приємна новина, хоча мене вона не дивує. Добре! Це дуже добре! Ви звеселили моє серце. А що було з вами? Сідайте поруч і розказуйте про свою подорож.
Товариші сіли біля ніг Ґандалфа, й Араґорн почав розповідь. Спочатку Ґандалф сидів мовчки, нічого не запитуючи. Руки він поклав на коліна і прикрив очі. Нарешті, коли Араґорн дійшов до смерті Боромира та його останньої подорожі Великою Рікою, старий зітхнув.
— Ти сказав не все, про що знаєш чи здогадуєшся, друже мій, Араґорне, — мовив він спокійно. — Бідний Боромир! Я не знав, що з ним трапилося. Важке випробування випало такому чоловікові, воїну та правителеві людей. Ґаладріель говорила мені, що Боромир у небезпеці. Але врешті-решт він урятувався. Я втішений. Недаремно пішли з нами молоді гобіти — хоча би навіть заради Боромира. Та це не єдина їхня роль. Їх занесло до Фанґорну, і їхній прихід став ніби падінням двох камінців, яке викликало гірську лавину. Ось навіть зараз я вже чую перший гуркіт. Краще би Саруманові не блукати далеко від дому, коли рвуться греблі!
— В одному ти анітрохи не змінився, любий друже, — сказав Араґорн, — ти і далі говориш загадками.
— Що? Загадками? — перепитав Ґандалф. — Зовсім ні! Просто я розмовляв уголос сам зі собою. Звичка старійшин: із усіх присутніх вони звертаються до наймудріших; довгі пояснення, яких потребують молоді, втомлюють. — Він засміявся, та сміх його був теплий і приязний, мов сонячний промінь.
— Але я вже не молодий, навіть за мірками людей Стародавніх Родів, — сказав Араґорн. — Може, ти хоч мені відкриєшся?
— Ну, що ж мені сказати, — мовив Ґандалф і на мить задумався. — Гаразд, я коротко і якомога простіше розповім про те, що, на мою думку, зараз відбувається. Ворог, звісно, вже давно знає, що Перстень у дорозі і що несе його гобіт. Тепер він також знає, скільки нас вийшло з Рівендолу і до яких народів ми належимо. Та він іще не осягнув наших намірів. Він гадає, що ми всі йдемо до Мінас-Тіріта; саме так він діяв би на нашому місці. І, на його гадку, так ми завдали би його потузі великого удару. Він справді дуже боїться, що якась сила, заволодівши Перснем, оголосить йому війну, прагнучи скинути його й сісти на звільнене місце. Йому і на думку не спадає, що ми хочемо, скинувши його, не ставити на це місце нікого. А що ми прагнемо знищити сам Перстень — таке йому не присниться й у найчорніших снах. І в цьому — наш талан і вся наша надія. Побоюючись війни, він сам її розпочав, переконаний, що має обмаль часу: бо тому, хто вдарить першим і вдарить достатню сильно, може, і не треба буде бити вдруге. Тож ті сили, які він готував віддавна, пішли в хід раніше, ніж планувалося. Премудрий дурень. Якби він із усіх сил пильнував Мордор, аби нікого туди не пустити, й усі свої хитрощі спрямував на пошуки Персня, тоді наша надія справді би згасла: ні Перстень, ані його носій не змогли би вдіяти нічого. Та зараз вороже око вдивляється в далекі землі, а не приглядається до околиць; і найбільше його цікавить Мінас-Тіріт. Дуже швидко його військо бурею
