Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— Гмм, ну, друзі мої, прогуляємося? — мовив він. — Мене звуть Бреґалад, Скоромов по-вашому. Та це, звісно, лише прізвисько. Мене так прозвали, коли одному літньому ентові я відповів раніше, ніж він устиг закінчити запитання. Я і п'ю швидше за інших: вони тільки вмочать бороди — а я вже і келих спорожню. Ну, ходімо!
Він простягнув гобітам гарні руки з довгими пальцями. Весь день вони блукали лісом, співаючи та сміючись, бо Бреґалад багато сміявся. Він сміявся радісно, коли сонце виглядало з-за хмарки, коли струмок чи джерельце траплялися на їхній дорозі — тоді він нахилявся і хлюпав на ноги і на голову водою, коли щось шелестіло чи свистіло в хащах. А якщо їм зустрічалася горобина, він зупинявся на хвилю, простягав догори руки і співав, похитуючись.
У сутінках він привів гобітів до своєї ентської оселі, на галявину під крутосхилом із великим замшілим каменем посередині. Навколо росла горобина і, як у всіх оселях ентів, зі схилу дзюрчав струмок. Вони собі балакали, поки ніч огортала ліс. Неподалік було чути бурмотіння Віча; та зараз голоси звучали басовитіше й діловитіше, ніж удень, і час від часу якийсь один голос вихоплювався швидкою мелодією, тоді як усі решта стихали. Та поруч тихо, майже пошепки, мовою гобітів говорив Бреґалад; і вони довідалися, що він із роду Лубка, і що край, де він мешкав, спустошений. Для гобітів цього вистачило, щоби зрозуміти «метушливість», принаймні стосовно орків.
— У мене вдома росла горобина, — мовив Бреґалад тихо та сумовито, — горобина, яка вкоренилася, коли я ще був ентеням, багато-багато років тому, в тиші та спокої. Найстарші кущі горобини енти посадили на втіху своїм дружинам, а ті лише засміялись і сказали, що знають місця, де квіти біліші, а плоди рясніші. Для мене ж красивішого дерева за горобину немає. А дерева все росли і росли, аж поки стали тінистими шатрами, а восени їхнє гілля вгиналося від дивних червоних ягід. На ягоди зліталося птаство. Я люблю птахів, навіть балакучих; і ягід вистачало на всіх. Але птахи стали нахабні та жадібні, обдирали гілля, розкидали ягоди. А потім прийшли орки зі сокирами і зрубали мої дерева. Я прийшов і кликав кожну горобину на ім'я, та вони не ворухнулися, не почули мене, не зітхнули у відповідь. Вони були мертві.
О Орофарне, Лассеміста, Карніміріе!
О білий цвіт посеред віт — волосся горобин!
Пора була — вона цвіла, — о щастя літніх днин!
Кора м'яка, світлінь листка і свіжий голосок,
Корона та, аж золота, світила між: гілок!
І що тепер? Твій цвіт помер, і волос посивів,
Нема корони, спів ворон відхід твій прохрипів.
О Орофарне, Лассеміста, Карніміріе!
Гобіти поснули під тихий спів Бреґалада, що, здавалося, різними мовами оплакував загибель дерев, які він так любив.
Наступний день вони знову провели в його товаристві, але вже не відходили далеко від його «оселі». Вони просиділи під прихистком крутосхилу, бо подув холодніший вітер, а сонце ледве проглядало крізь низькі свинцеві хмари; а вдалині шуміло Віче: голоси ентів лунали то гучно і бадьоро, то тихо і сумно, то раптом швидко, а то повільно та поважно. Настала друга ніч, а енти все ще радилися під квапливими хмарами та миготливими зорями.
Третій день минув похмурий і вітряний. На світанку голоси ентів пролунали найгучнішим криком, а тоді разом замовкли. Надходив день, вітер затих, і повітря обважніло, наче в очікуванні грози. Гобіти помітили, що Бреґалад уважно прислухається, хоча їм в оселі ента гомін Віча було ледве чути.
Настав полудень, і сонце, котячись на захід до гір, посилало довгі жовті промені крізь шпари та розколини у хмарах. Раптом гобіти усвідомили, що довкола запала тиша; весь ліс завмер, прислухаючись. Звичайно, то затихли енти. Але що це означало? Бреґалад випростався, напружений, і повернувся у бік Таємного Виярку.
І раптом лісом розкотився гучний заклик: «Ра-гумм-раа!» Дерева здригнулись і зіщулилися, мовби від пориву вітру. Ще одна пауза — а за нею ритм маршу, ніби урочисто забили барабани, а понад цими ударами полилися високі та сильні голоси.
У грізний тан під барабан ми йдемо:
рунда-рунда-ран!
Усе ближче і голосніше лунала пісня ентів:
Під барабан і під тимпан ми йдемо:
руна-руна-ран!
Бреґалад підхопив гобітів і подався геть зі своєї оселі.
Невдовзі назустріч їм вийшла колона ентів: широкими розміреними кроками вони спускалися з гори. На чолі йшов Древлен, за ним — близько півсотні його товаришів, по два в ряд, нога в ногу, вибиваючи ритм долонями по боках. Коли вони підійшли ближче, стало видно, як палають зеленим вогнем їхні очі.
— Гум-го! Ось ми йдемо, ми нарешті йдемо! — вигукнув Древлен, побачивши Бреґалада з гобітами. — Ходімо разом! Ми йдемо на Ізенґард!
— На Ізенґард! — загукали енти на різні голоси.
— На Ізенґард!
На Ізенґард! Хоч Ізенґард стоїть між: кам'яних воріт;
Хоч Ізенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть,
Ми йдемо, йдемо на війну — розбити кам'яну стіну;
Вогнем палким горять гілки, з мечем вогню йдем на війну!
На землю тьми, як фатум, ми під барабан ідем у тан;
На Ізенґард ідем у тан! Фатальний тан, фатальний тан!
Отак вони співали, крокуючи на південь.
Бреґалад із сяйливими очима став у ряд поруч із Фанґорном. Старий ент знову посадив гобітів собі на плечі, й так вони рухалися, гордо задерши носи, на чолі співочого товариства, і серця їхні радісно тріпотіли. Хоча вони й очікували якоїсь події, все одно їх вразила та переміна, що сталася з ентами. Вона була мов раптовий прорив повені, довго стримуваної греблею.
— Зрештою, енти швидко прийняли рішення, правда? — наважився запитати Піпін, коли спів тимчасово змовк і було чути лише плескання долонь і тупотіння ніг.
— Швидко? — перепитав Древлен. — Гумм! Так, справді. Швидше, ніж я сподівався. Багато століть я не бачив їх такими збудженими. Ми, енти, нелюбимо, коли нас будять; і ми ніколи не піднімаємося, хіба тільки нашим деревам і нам самим загрожує велика небезпека. Такого у Фанґорні не бувало від часу війни Саурона з людьми з-за Моря. Це справа рук орків, безцільно вирубують ліс — рарум
