Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
Спочатку Мері та Піпіна приголомшило побачене розмаїття форм, кольорів, висоти, довжини кінцівок, кількості пальців на руках і ногах (від трьох до дев'яти). Деякі енти здавалися більш-менш спорідненими з Древленом і нагадували буки чи дуби. Та були й інших порід. Деякі скидалися на каштани: темношкірі енти з широкими розчепіреними пальцями та короткими товстими ногами. Деякі нагадували ясени: високі стрункі сірі енти з багатопалими руками та довгими ногами; деякі — смереки (найвищі енти), а ще тут були схожі на берези, горобини та липи. Тільки коли всі енти зібралися довкола Древлена, похитуючи головами, щось повільно бурмочучи музикальними голосами й уважно придивляючись до чужинців, гобіти помітили, що всі вони одного роду й у всіх них однакові очі: не такі старі та глибокі, як у Древлена, але з таким самим повільним, терплячим і задумливим виразом і з такими ж зеленими іскорками.
Коли широким півколом біля Древлена зібралось усе товариство, почалася дивна та незрозуміла бесіда. Енти повільно забурмотіли: почав один, підхопив другий, аж поки не стали наспівувати всі разом у розміреному ритмі, голосніше то по один бік кола, то по інший. Хоч і не розуміючи жодного слова — мова, вочевидь, була ентська, — Піпін спочатку слухав захоплено; та потроху йому набридло. Минуло чимало часу (а співу не передбачалося кінця), коли він став подумувати: оскільки ентська була така «неспішна» мова — чи сказали енти хоча би «Доброго ранку!»; а якщо Древлен влаштує перекличку, то скільки днів знадобиться для виспівування кожного імені? «Цікаво, як по-ентськи буде «так» і «ні»?» — подумав Піпін, позіхнувши.
Древлен відразу це помітив.
— Гм-гм, шановний Піпіне! — сказав він, і всі енти враз замовкли. — Я знову забув, що ви метушливий народ; та й у будь-якому разі важко слухати промову, якої не розумієш. Зараз можете погуляти. Я вже назвав ентам ваші імена, вони вас роздивились і погодилися, що ви не орки і що до старого реєстру треба додати новий рядок. Далі ми ще не дійшли, та для Ентського Віча і це немало. А ви, якщо бажаєте, можете перейтися виярком. Там, на північному боці, є джерело доброї води — можете напитися. Нам же треба ще дещо обговорити, поки почнеться Віче. Я вас знайду і розкажу, як посуваються справи.
І поставив гобітів на землю. Перш ніж піти, вони низько вклонилися. Судячи з тону бурмотіння та блиску очей, ентам така поведінка дуже сподобалася; та вони відразу повернулися до своїх справ. Мері й Піпін піднялися західною стежиною і визирнули крізь прохід у живоплоті. Над виярком тягнулися довгі лісисті схили, а вдалині, понад верхівками смерек останнього хребта, піднімався гострий і білий шпиль високої гори. Ліворуч, у сірій далині на півдні, зникав ліс, а ген удалині ледь помітно мерехтіла смужка зелені, й Мері здогадався, що то були роганські степи.
— Цікаво, з якого боку Ізенґард? — запитав Піпін.
— Я не зовсім розумію, де ми, — сказав Мері, — та оцей шпиль — то, мабуть, Метедрас, а, наскільки я пам'ятаю, кільце Ізенґарда лежить у розвилці на краю гір. Тож, мабуть, Ізенґард — за тим високим хребтом. Здається, звідти піднімається дим, ліворуч від піку, бачиш?
— А який цей Ізенґард? — запитав Піпін. — Мені цікаво знати, що з ним можуть зробити енти.
— Мені також, — зітхнув Мері. — Я чув, що Ізенґард — це кільце скель чи горбів, за якими плаский простір зі скелястим островом посередині, що зветься Ортханк. Це і є вежа Сарумана. У стіні ворота, можливо, не одні, і, здається, якась річка протікає; вона випливає з гір, через Роганський Прохід. Навряд чи зможуть енти впоратися з такою місцинкою. Та щодо ентів у мене дивне передчуття: чомусь я не певний, що вони такі безпечні та смішні, якими здаються. Вони повільні, дивні й терплячі, я би сказав — журливі; та я вірю, що їх можна розворушити. Якщо це станеться, то я би не хотів опинитися супроти них.
— Це правда! — погодився Піпін. — Я розумію, що ти маєш на увазі. Тут можлива така різниця, як між старою коровою, що задумливо ремиґає, і розлюченим биком, і атака може бути раптова. Та чи зуміє Древлен їх розворушити? Я впевнений, що він намагатиметься. Та їм не подобається, коли їх рухають. Учора ввечері сам Древлен розпалився, але відразу ж і згас.
Гобіти повернулися назад. Голоси ентів на їхній нараді то гучнішали, то стихали. Сонце піднялось уже високо і зазирало через живопліт: його холодне жовте світло золотило верхівки беріз і північний схил виярку. Там гобіти помітили іскристий фонтанчик. Вони йшли вздовж краю великої чаші біля підніжжя вічнозелених дерев — було приємно відчувати свіжу траву під ногами й нікуди не поспішати, — а тоді спустились униз до бурливого джерела. Випили по ковтку чистої крижаної води і посідали на замшілий валун, спостерігаючи, як плями сонця грають на траві й тіні від хмар пробігають виярком. Енти все бурмотіли. Дивне та чуже було це місце, далеке від звичного для них світу. Гобіти раптом запрагнули побачити і почути своїх товаришів, а особливо Сема, Фродо та Бурлаку.
Нарешті бурмотіння ентів припинилося; гобіти підняли голови і побачили, що до них крокують Древлен і ще один ент.
— Гм, гумм, ось і я, — сказав Древлен. — Ви, бачу, потомилися чи занудьгували, гмм? Ну, боюся, маєте набратися терпіння. Ми закінчили першу частину наради, та мені ще треба все пояснити тим, хто живе далеко від Ізенґарда і з ким я не встиг поговорити перед Вічем, а потім будемо вирішувати, що робити. Однак, аби прийняти рішення, енти не потребують стільки часу, як для розгляду всіх фактів і подій. Утім, не буду заперечувати: на це знадобиться чимало часу, імовірно, два-три дні. Тому я привів вам товариша. Його оселя тут неподалік. Ельфійською його звати Бреґалад. Він говорить, що все вже вирішив і йому нема потреби бути присутнім на Вічі. Гм, гм, серед нас усіх він найбільше схожий на метушливого ента. Ви знайдете з ним спільну мову. До побачення! — Древлен повернувся й пішов геть.
Бреґалад якийсь час постояв, поважно розглядаючи гобітів, а ті дивились і гадали, коли
