Володар Перстенів - Джон Рональд Руел Толкін
— І ви справді розіб'єте стіни Ізенґарда? — запитав Мері.
— Гм, гм, ну, знаєш, можемо! Ви, мабуть, не знаєте, які ми сильні. Ви чули про тролів? Вони надзвичайно сильні. Але тролі — це лише підробка під ентів, яку створив Ворог у часи Великої Темряви, так само як орки — підробка під ельфів. Ми сильніші за тролів. Ми — кості Землі. Ми вміємо трощити скелі, так як трощить їх коріння дерев, тільки швидше, значно швидше, якщо ми розлючені! Якщо нас не зрубають, не спалять чи не зачаклують, то ми рознесемо Ізенґард на друзки і розтрощимо мури на каменюччя!
— Але ж Саруман спробує вас зупинити, хіба ні?
— Гм, ах, так, так воно і є. Я не забув про це. Насправді я довго про це думав. Але розумієте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі розлючені і прагнуть лише одного — зруйнувати Ізенґард. Але дуже швидко вони почнуть думати; трішки охолонуть, коли настане час пити вечірній келих. О, які ж ми будемо тоді спраглі! А зараз нехай крокують і співають! Попереду довгий шлях, і буде час усе обміркувати. Головне — почати.
Древлен крокував і співав разом із усіма. Та незабаром голос його стишився до шепоту, а потім зовсім замовк. Піпін помітив, як наморщилося його старе чоло. Нарешті він підвів очі, й Піпін побачив сумний погляд, сумний, але не нещасний. Очі його світилися, мовби зелене полум'я занурилось у глибокі криниці його думки.
— Звичайно, друзі мої, може бути таке, — промовив він поволі, — може бути, що ми йдемо назустріч своїй загибелі — останній похід ентів. Але якби ми не виходили з дому й нічого не робили, наша доля все одно наздогнала би нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ми і вирушили. Це не було поспішне рішення. Тепер принаймні останній похід ентів вартує доброї пісні. Ах, — зітхнув він, — може хоч іншим допоможемо, перед тим як загинемо. Проте я би хотів, аби справдилися пісні про наших дружин. Я би дуже хотів знову побачити мою Фімбретіль. Але пісні, як і дерева, приносять плоди лише у свій час, — інколи ж вони в'януть передчасно.
Енти крокували дуже швидко. Вони зійшли довгим косогором на південь, а потім стали підніматись усе вгору та вгору, на високий західний хребет. Ліс відступив, і вони вийшли до розкиданих купок беріз, а потім — на лисі схили, де росло кілька слабеньких сосен. Сонце сховалося затемним кряжем. Запали сірі сутінки.
Піпін озирнувся. Ентів стало більше — або відбувалося щось дивне. Там, де мали бути сірі голі схили, які вони щойно перетнули, він побачив ліс дерев. Але вони рухалися! Невже дерева Фанґорну прокинулись і весь ліс піднявся й через гори попрямував на війну? Піпін протер очі, гадаючи, що його обманюють сон чи сутінки; та великі сірі обриси невпинно рухались уперед. Шуміло, як вітер у густому гіллі. Енти піднялися до гребеня хребта, й усі співи припинилися. Настала ніч, і запала тиша, — тільки тремтіла земля під ногами ентів і шелестіло листя, мов легкий шепіт листопаду. Нарешті вони вибралися на вершину і змогли подивитись у темне провалля — велику розколину за останніми відрогами гір, Нан-Курунір, Долину Сарумана.
— Ніч лежить над Ізенґардом, — мовив Древлен.
V. Білий вершник
— Я промерз до кісток, — поскаржився Ґімлі, розтираючи руки і притупуючи ногами.
Нарешті розвиднілося. На світанні товариші поснідали, як могли, а зараз, при денному світлі, готувалися продовжити пошуки гобітів.
— Не йде мені з голови той старий! — сказав Ґімлі. — Мені би стало спокійніше, якби я знайшов його сліди.
— Чому? — запитав Леґолас.
— Бо старий, котрий залишає сліди, — це просто старий, і все, — відповів гном.
— Можливо, — сказав ельф, — але тут і важкий чобіт не залишить сліду: трава густа і пружна.
— Для слідопита це не перешкода, — заперечив Ґімлі. — Нашому Араґорнові вистачить і зламаної травинки. Та я не вірю, що він знайде якісь сліди. Учора вночі ми бачили злий привид Сарумана. У цьому я переконаний навіть при світлі ранку. Може, він і зараз стежить за нами з Фанґорну.
— Імовірно, — сказав Араґорн, — однак я не впевнений. Я от думаю про наших коней. Ґімлі, ти вчора сказав, що їх щось налякало. Та мені не здалося так. Ти чув їх, Леґоласе? Можеш сказати, що то були нажахані звірі?
— Ні, — відповів Леґолас. — Я чув їх дуже добре. Якби не темрява і наш власний переляк, я б одразу здогадався, що вони просто ошаліли від радощів. Вони іржали, як коні, котрі зустріли давно не баченого друга.
— І мені так здалося, — сказав Араґорн. — Але я не розгадаю загадки, поки вони не повернуться. Ходімо! Швидко розвиднюється. Ходімо на пошуки слідів, а потім будемо гадати! Треба почати звідси, з табору, а далі — схилом до лісу вгору. Наше завдання — знайти гобітів, хто би не був наш нічний гість. Якщо їм пощастило вислизнути, то вони заховались у лісі, інакше їх було би видно. Якщо ж не знайдемо нічого, то обшукаємо поле битви та згарище. Втім, надії на це мало: вершники Рогану добре виконують свою роботу.
Якийсь час товариші обстежували все довкола. Дерево над ними понуро звісило сухе листя і шурхотіло на холодному східному вітрі. Араґорн поволі підійшов до попелу сторожового вогнища над річкою, а звідти повернувся до пригірка, де точився бій. Тут він раптом пригнувся, обличчям аж до трави. Потім покликав товаришів. Ті швидко прибігли.
— Нарешті знайшлися сліди! — сказав Араґорн. Він підняв і показав товаришам пообскубуваний листок, широкий, золотавого відтінку, прив'ялий і бурий по краях. — Це лист лорієнського мелорна, а на ньому дрібні крихти. І ще пару крихт у траві. Дивіться! Ось тут обрізки мотузок!
— А ось і ніж, яким їх розрізали! — сказав Ґімлі. Він нахилився й дістав із трави втоптане важким чоботом коротке зубчасте лезо. Руків'я ножа валялося поруч. — Зброя орків, — сказав Ґімлі, обережно піднявши її та з огидою дивлячись на вирізьблену на ній потворну косооку пику зі скривленим ротом.
— Ну, це — найдивніша загадка! — вигукнув Леґолас. — Зв'язаний бранець утікає і від орків, і
